"Ольга Кобилянска. Людина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

сказала вона з прита║ним зворушенням.
- Буде менi мило, дуже мило! - вiдповiв вiн радо.
Опiсля зробив ┐й мiсце бiля себе по лiвому боцi, помiг усiсти, затяв
конi, що аж пiдскочили, i вiдтак помчався уперед...
Почали бесiдувати. Вiн тiшився, що стрiнулись, а вона вiдповiдала
ввiчливо i скоро. Вiн говорив багато. Мiж iншим, оповiдав (що вже вона й
знала), що вiн лиша║ться у барона в сусiдньому селi i дальше у службi, а
може, i на завсiгди. Що казав йому, Фельсовi, нинi в мiстi, що закупив ще
одне село; далi, що i замiняв собi нинi коня, он того сивого гуцула...
Олена подивляла гарного коня. Вiн iшов дуже гордо i мав густу гриву,
котра майже зовсiм закривала голову. Вiд часу до часу пiдкидував бутно[29]
голiвкою вгору; був, очевидно, ще молодий i мало запряганий.
- Поводити кiньми становить особлившу при║мнiсть, - сказала вона. -
Менi так i сверблять пальцi, коли бачу, що другi поганяють.
- Таж се можете й ви вчинити, - вiдповiв, усмiхаючись. А той усмiх був
широкий i без значення.
- Але ви мусили б мене сього навчити.
- Для чого ж нi? Така учениця зробить мене гордим! Можемо врештi зараз
зачинати.
Тут i передав ┐й поводи i навчав, як ┐х держати, коли i як стягати або
попускати. Вона прислухувалась послушно, а раз заглянула йому глибоко й
уважно в очi.
Вiн мав великi, голубi, потрохи безвиразнi очi й виглядав свiжо i дуже
молодо.
Вона поводила так, як вiн казав, а його погляд спинився на ┐┐ тонких
руках.
- Але держати треба неабияк! - завважила, повернувши голову легко за
ним. - Чи ви не втомлю║тесь нiколи?
- О, я? - вiн смiявся. - Сього в мене не бува║!
- Цiле тiло неначе в напруженнi...
Його погляд так i промайнув по нiй i спинився на ┐┐ м'якiм профiлю. п┐
щоки зарум'янiлись потрохи, i вона виглядала дуже гарно.
- Панi дуже нiжнi, однак ми, мужчини, всi ║сьмо сильнi.
- Зате ми, жiнки, витривалiшi. Не повiрите, може, що я можу раз по раз
витягати п'ять до шiсть вiдер води...
Вiн широко створив очi.
- Дiйсно?
- Можете менi вiрити, я все кажу правду.

В його очах показалось щось нiби подив, а заразом i спiвчуття. Вона
була така гарна...
- О, панi, ви не повиннi щось подiбного робити!
- I чому нi? Як нiкого нема, а треба худобу напо┐ти, то муситься
робити. А наколи з вас добрий господар, то призна║те се самi.
А вiн справдi був добрий господар i знав, що воно не йшло iнакше.
Одначе, щоб вона щось подiбного робила, ще й говорила про се так свобiдно
- вона, що зовсiм не подобала на тих, що займаються такого працею.
- Панi, ви дуже господарнi.
- Я не перебираю в працi. Опроче зна║те? Я завсiгди кажу: чим ти ║, тим
треба цiлком бути. Iнакше не дiйдетесь нiколи до мети!