"Ольга Кобилянска. Людина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Сього вам i не треба чинити, - сказав iз вiдтiнком гордостi i
увiчливостi. - Тих драбiв ось тут мушу щодня про┐жджати, щоб стали
слухнянi. Можете ┐х кождим разом дiстати, наколи лише захочете.
- Дякую, одначе без вас я не по┐ду, - сказала вона м'яким голосом.
Чудно-при║мне чувство так i обгорнуло його. Вiн знову нахилився
крихiтку, i ┐х погляди стрiнулись. В ┐┐ очах затлiло щось наче огник, i
вiн глядiв через хвилину в ┐┐ гарне лице з очевидною при║мнiстю. Опiсля
пiдвiв гордо голову i сказав рiшуче:
- Я й не допустив би, щоб ви самi ┐хали. А i не маю нiкого, на кого б
мiг конi супокiйне лишити. За чотири днi мушу знов ┐хати до мiста. Наколи
б ви, панi, мали охоту, то ми могли б спiльно вiдбути малу подорож.
Вона не вiдповiдала скоро. Стала лише ледве замiтно блiдша; а трохи
згодом сказала:
- Хочу...
Дальша ┐зда вiдбулася супокiйно i "лiвий" iшов послушно, неначе дитина.
Олена говорила багато, питала мало, а його очi спинялися з подивом на
гарних лiнiях ┐┐ обличчя, на ┐┐ устах. Такою вiн ┐┐ ще не бачив i не чув,
щоб вона коли так бесiдувала. Правда, бував з пару разiв i в домi ┐┐
родичiв, хоть лише за орудками, однак тодi бувала вона завсiгди тиха,
занята. Деколи видавалась йому гордою, неприступною, а тепер ┐хала з ним,
сидiла бiля нього. Вiн вiдчував ┐┐ дотики. Нинi була вона зовсiм iншою. А
те, що говорила i як говорила, було рiшуче iнакше, як се бува║ у других
дiвчат. Неподалiк ┐┐ помешкання просила його станути. Наколи наставав на
тiм, щоб ┐┐ завезти аж перед дiм, вiдповiдала живо.
- Мушу ще на хвильку зайти до учительки, - i подала йому руку на
прощання, причiм уникала його погляду. - Далi хотiла б я вас о щось
просити, а властиво остерегти, - додала м'яким шепотом, - щоб ви не ┐здили
так напрасно[31] кiньми, не довiряли дуже власнiй силi. Ви надто
вiдважнi...
Вiн схилився й поцiлував руку, що спочивала ще в його руцi.
- Добре! Смiю однак за чотири днi по вас вступити?
Вона потакнула мовчки головою, а опiсля того вiн завернув вiзок i
вiд'┐хав. Ще раз оглянувся за нею i поздоровив ┐┐. Вона стояла,
випростувавшись, з холодним усмiхом на устах, немов на чатах, i дивилася
за ним. Опiсля з'явилось те║ неприязне "щось" у не┐ мiж очима, i здалось,
що ┐┐ горда постать запада║ться в себе... З похиленою головою i з
посоловiлим поглядом вертала вона додому. Ледве що замiчала поздоровлення
деяких знайомих газдiв...

* * *
Чотири днi пiзнiше, якраз о тiй самiй порi, затримався знов вiзок пана
лiсничого бiля помешкання Олени. Вiн вискочив скоро i зняв ┐┐. Вона не
супротивлялась сьому. Виглядала дуже втомлена, вiдповiдала одначе привiтно
й лагiдним голосом. При прощанню вiн поцiлував знов у руку, а вона просила
його приходити.
- Розумi║ться! - кликнув вiн радiсно, - i то так часто, як часто
позволите...
З того часу стала Олена дома сумна, мовчалива. Вона була дражливiша, як
уперед, ба не раз аж рiзка. Часто траплялось, що, коли Iрина несподiвано
вимовляла його iм'я, Олена уникала ┐┐ погляду. Молода жiнка бачила, що з