"Ольга Кобилянска. Людина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

нею дi║ться щось замiтне, одначе не питала. Знала доволi, що заговорить
вона лиш тодi, коли сама захоче...
Одного дня спитала ┐┐ радникова, коли буде вже раз[32] писати до нового
властителя в справi оренди.
- Пождiмо ще, мамо, - вiдповiла знехотя i немов задивилась за чимось у
вiкно.
- Ще ждати? Таж ти говорила менi про се ще перед двома тижнями; я не
вiрю, щоби дожидання принесло нам який-небудь рятунок.
- Може, мамо. Може, й принесе. Я беру се на себе. Радникова
задоволилась. Вона знала, що ся дiвчина не говорила нiколи на вiтер.
Iрина, що якраз у тiй хвилi увiйшла до кiмнати, почула остатнi слова.
- Що ти знов береш на себе, Оленко? - спитала журливо. - Може, знов тi
утяжливi гафти? Лиши ┐х; заплата за них надто вже мiзерна!
- Вас беру на себе! - вiдповiла в тонi, нiби жартовливiм.
Iрина приступила й собi до вiкна, i ┐┐ погляд задержався на сестринiм
лицi. Виглядала змучена, а попiд очi виступили перстенi. Вона знала, що
сестра терпiла на безсоннiсть.
- Дуже сумний отакий осiннiй кра║вид на рiвнинi! - вiдiзвалась Олена,
щоби повернути розмову на що iнше. I дiйсно. Надворi було дуже сумно. В
городi[33] видно було садовину, чорну, сумну, без листя, а вiтер так i
здiймав сухе листя вгору й уносив усе далi.
Дрiбонький дощик сiяв неустанно вже з самого ранку. На голих полях
виглядало пусто i глухо. I ворон не було видко, як звичайно: десь також
пощезали, може бути, полетiли в лiс...
- Маю тобi передати поздоровлення, Олено, - заговорила Iрина по якiйсь
хвилинi, пiд час котро┐ обi мовчки задивились на кра║вид. Олена спаленiла
i перелякалась.
- Вiд Фельса. Я була в учителiв i подибала там його.
- Так? - обiзвалась Олена, одначе обернулась у сiй хвилi до столика i
чогось шукала. Рiвночасно вийшла з кiмнати радникова, котру викликала
наймолодша донька.
- Що ж вiн там робить?
- Не знаю. Останеться там, правдоподiбно, аж до вечора. Дожида║
вчителя, що по┐хав у мiсто на ярмарок i ма║ йому щось привезти. Менi
видиться, Олено, - додала по хвилi, - що вiн iнтересу║ться тобою.
- Так? - сказала вона зворушеним тоном. - I що ж, Iринко?
Iринка здвигнула плечима.
- Вiн добрий чоловiк, але дуже ограничений...
- Ну, так, але все ж таки вiн ма║ доходи; а головна рiч: _вiн добрий
чоловiк!.._
Тривога i здивовання заграли нараз на лицi молодо┐ удовицi. Вона не
розумiла сестри, одначе не могла не зрозумiти тону, в котрому вона се
сказала.
- Зда║ться менi, що вiн пересиджу║ охотно в жiночiм товариствi,
особливо в молодiм... - казала вона далi звiльна, не зводячи очей iз
сестриного обличчя.
- Був там ще хто? - спитала неспокiйно.
- Нi, але погляд, котрим мене змiряв, упав менi в очi. Опроче, що вiн
нас обходить?
Чудна змiна зайшла в Оленинiм лицi. п┐ очi заiскрились, i вона сказала