"Ольга Кобилянска. Людина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

швидким i рiзким голосом:
- I чому б не мав вiн нас обходити?
Молода жiнка замовкла та в наглiм перестраху спустила очi. В тiй самiй
хвилi приступила Олена до не┐, вхопила ┐┐ за руку i поцiлувала.
"Я ж його не люблю", - хотiли вимовити ┐┐ побiлiлi уста, однак, не
вимовили. Грудь ┐┐ пiдiймалась iз сильного зворушення.
- Не думай зле про мене! - простогнала вона тремтячими устами.
- Не знаю нiчого, - втихомиряла Iрина, глибоко зворушена.
- Менi дi║ться так, немов тiй собацi, що покiрно зносить, як ┐┐
копають, - сказала Олена. Опiсля вiдтрутила сестрину руку вiд себе i скоро
вийшла з кiмнати.
Iрина осталася одна, i ┐┐ очi звернулись, як i передше, на кра║вид. Тим
разом уже не бачила нiчого. Так лише блукали ┐┐ очi безцiльно,
несупокiйно, а несказанно важке, сумне чуття обгорнуло ┐┐ душу...
Що сталося з дiвчиною? Чи любила Олена? Сьому не могла вона вiрити. Вже
ж будучи такою, якою вона була, не могла _того_ полюбити. А коли б уже так
сталось, то, боже милий, якого роду була ся любов?..
Вона так i затопилась у важку задуму, одначе небавом вiдвернулась назад
вiд вiкна. Висока, струнка стать мигнула попiд вiкна... Наче блискавка
блиснула одна думка в головi молодо┐ жiнки. Вона станула немов укопана на
мiсцi i слiдила тривожними очима за сестрою. Ах, вона вже зна║, куди ся
пряму║. Вона туди йде! I дiйсно. Олена йде туди, щоб побачитись iз
Фельсом...

Вона йшла звiльна, щоб успоко┐тись. пй справдi дiялось, немов собацi,
покаранiй за якусь провину. Вона паленiла, згадавши погляд сестри, то┐
сестри, котра досi в ню вiрила. Вона вiдчувала, що з постановою статись
його жiнкою утратила те║ щось, що ┐┐ оберiгало дотепер вiд усяко┐ брехнi,
вiд усяко┐ неправди. Вона знала, що опiсля заживе лиш фiзичним життям.
Однак вона не може собi iнакше порадити. Що про ню тепер дума║ Iрина? -
гадала вона далi. - "Чи я його люблю?" - i вона усмiхнулася слабо: "най
собi се дума║". Лише до правдиво┐ причини не смiла Iрина дiйти, нi за що в
свiтi не смiла... Люблячи Олену, вона могла б одним замахом усе розбити...
Потiм стала думати про нього. Вона уявила собi його постать. Вона
мусить у ньому вiднайти щось таке, що б ┐┐ до нього притягало. Вона зна║
докладно, що вiн буде говорити, як уперше заговорить. Зна║ той усмiх,
котрий зраджу║, що вiн ограничений, i котрого ┐й встидно... Лише чоло ма║
вiн бiле, гарно сформоване, котре нада║ виказ[34] цiлiй статi, й сильно
збудовану постать рiдко┐ краси. "Се ж дiйсно щось гарного - така сильна i
здорова людина", - дума║ вона. Який вiн сильний!.. Тодi, наприклад, зняв
┐┐ з вiзка так легесенько, наче б вона була легка, мов перо i (згадавши
се, паленi║ ще тепер), здiймаючи, притис ┐┐ на хвильку до серця...
- Боже милий, що я дiю? - прошептала нараз i стала, немов укопана... -
Iти? Iти! - вiдповiла опiсля наче не сво┐м голосом. I ┐┐ уста усмiхнулись
у несказаннiм огiрченню. Так, вона все до чогось придатна...
I знов думала про нього. Думала й вiрила в те, що його любов не
зостанеться на ню без впливу. Любов ма║ те в собi, що наколи походить вiд
симпатичних осiб, виклика║ i в нас настрiй, подiбний до любовi...

Часто стрiчалась вона з ним i кождим разом умiла так зарядити[35], що з