"Ольга Кобилянска. Людина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

весняний поранок, iз сво┐м здоровим свiжим воздухом, з сво┐ми тихими
чарами, що людську грудь наповняють новою надi║ю. Поодинокi звуки дзвона
старо┐ церкви долiтали до не┐, немов щось святе та зворушуюче залягло у
спокiйнiй, тихiй природi...
"Великдень!" При тiм словi затремтiло ┐┐ серце, немов його хто краяв, а
брови стягнулись неначе в фiзичному болю.
Вона не могла бути весела. I чим ┐й тiшитись? Тепер жила хiба на те,
щоби не вмерти. Навiть вiдживаюча природа не розiгнала ┐┐ байдужностi. Все
здавалося для не┐ мертвим. Вона притисла затомленi руки, неначе в глухiй
розпуцi, до чола, згадала минувшiсть, подумала про будучнiсть i пiд
ваготою думок немов угиналась....

Попри сад йшла стара лепетуха Катря, мати сiльського двiрника[37] i, як
iнодi жартом ┐┐ прозивали, "стара штафета".
- Христос воскрес! - кликнула.
- Воiстину! - вiдповiла Олена. Стара затрималася.
- Не йдете до церкви, паннунцю?
- Пiду трохи згодом.
- Iдiть, iдiть! От була я вчора в панi фештерки[38], там була й панi
професорка[39], та й завдала менi вам сказати, щоб ви прийшли нинi до
церкви. Мають вам щось дуже важне сказати. А напекли там знов!.. Боженьку,
на пiвмилi чути той запах! Але ж бо там знов i гостей!
- Хто ж прибув?
- Сестра якась помершо┐ фештерки, то┐ першо┐, бачите, ┐┐ мати; донька
фештерового брата жiнки; молодий пан фештер з гарними кiньми та сивим
капелюхом, що то минувшо┐ недiлi був у вас. Все забуваю, яке його iм'я.
Моя голова стара. Якесь дуже панство з мiста, що то ┐┐ пан вiд людей
податки збира║ та й докупи кладе; якийсь цiсарський пан, бачите, шаблю
носить. Але тепер iду. Хотiла лише те сказати. Хочу також пiти до церкви,
мушу однак уперед сi писаночки занести мо┐м унучатам. Нате й вам одну; ся
жовта, красна, менi дорого коштувала. Отже, iдiть, паннунцю, до церкви та
помолiться св. Микола║вi, щоби дав, аби ви уже вiд сьогодня за рiк свячене
не самi ┐ли, а з чоловiком та дiтьми. Не годиться дiвувати увiк[40]. Бог
та святi най дадуть мому Iвановi небо... Вiн був добрий чоловiк i газда. А
любив мене, любив!! Боженьку! Вже як було мене часто б'║. Лише як
побрались, то гадала, от тепер твоя година, Катре! Все, бачте, зачерез те,
що без його дозволу на танець забiгала...
- Заслужили-сьте, коли так...
- I чому нi? Якби був мною не журився, то й не бив би. Не дурно й
кажуть: "жiнка не бита, а коса не клепана - одно й те саме"! Одного разу
то полежала я три недiлi. А з мого волосся осталася майже половина в його
руцi, але-бо я й волосся мала!!.
- Iдiть, Катре, iдiть; ви знов пересаджу║те!
- Так? Пересаджую? Дай, боже, стiльки щастя мо┐м дiтям та й унукам,
скiльки брехнi я наговорила! З мiсця най не рушуся, коли се неправда! Але
чоловiковi можна таке робити, на те вiн i чоловiк... Земля пай му пером
стане! Щодо мене, - додала нараз голосним шепотом, близько приступаючи до
Олени, - то я вам бажаю за те, що читали листи вiд мо║┐ доньки, щоби ви
стали панею молодого пана фештера. Чую, купив знов вiд пана барона з П.
яловицю. Два роки минуло ┐й навеснi. Червона з бiлими латками... за