"Ольга Кобилянска. Людина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вiсiмдесят п'ять з. р.[41] Тако┐ ще наше село, мабуть, i не видiло. Ну,
але зате вже вона й вiд барона... Тепер бiжу далi.
Вона поступила пару крокiв уперед, станула однак знов, наче вкопана.
- Ну, i була б забула вам сказати, що панич пана професора i панi
професорки теж при┐хали. Не той молодший, а старший, той, що дивиться
зизом[42]. Боже, прости менi грiхи мо┐ (вона голосно по устах ударилась),
се вiн, мабуть, вiд науки обiрвав. Так, так, се певно, що так... Щоби,
було, не здурiв... Син нашого дяка оповiдав одного разу, що якийсь так
багато вчився, що аж здурiв. Той старший, зна║те, той дуже крутиться коло
чорняво┐ панни нашого панотця. То теж добре панство. Завсiгди да║ менi
молока, коли моя корова переста║ до┐тись. Дай ┐й, боже, панування! Майтеся
гаразд! - I попленталась вона скоренько, як на старi ноги.
Олена дивилась довго байдужно за нею. Далi вернулася звiльна у хату...
Трохи згодом пiшла цiла родина до церкви...

* * *
Того самого дня по обiдi зiйшлися гостi, запрошенi Оленою i ┐┐
родичами: старi вчителi з синами, надлiсничий, священик iз родиною i
молодий Фельс. Забава розпочалась, як се звичайно бува║ на Великдень,
┐дженням "свяченого". Старi бажали собi притiм обопiльне усього добра,
здоров'я, потiхи з дiтей та унукiв. Згадували сумно давнi добрi часи i
запечатували довгi бажання голосними поцiлуями. Опiсля складали бажання
старi молодим, а коли вже молодi собi складали бажання, тодi виступили на
┐х очах сльози. Вони споглянули на себе глибоким зрозумiлим поглядом i
оставили "любу молодiж" саму.

Нiхто не мiг гордитись того дня таким гумором, як Олена. Нiхто не
жартував стiльки, що вона. Нiхто не мiг мiрятися з нею дотепами. Очi
Фельса так i впилися в ┐┐ гнучку стать, в ┐┐ гарне лице з незвичайно
сяючими очами. Коси спустила вона нинi на плечi i здавалась о багато
молодшою. Його визначувала вона замiтно: ледве, що вiдступала вiд нього.
Для кождого з його дотепiв мала привiтну усмiшку i визиваючий погляд; а
присутнi знали з "певнiстю", що з них вийде "пара", i то пара рiвно┐
краси. Обо║ високi, гарнi. А вiн - о, вiн знав, що не належав до
"перших-лiпших". Панi надлiснича не потрiбувала йому того й казати. Не був
вiн нi слiпий, нi глухий...
- Зна║те, панно Олено, - оповiдав ┐й, мiж iншим, iз щасливим усмiхом, -
що я придбав собi уже до вiсiмсот з. р.?
- Дума║те, що менi не звiсно, що ви знаменитий господар?
- З того куплю собi урядження до мого помешкання.
- Воно буде, без сумнiву, хоч не коштовне, однак, певно, гарне.
- О, панно Олено!
Вiн глядiв на не┐ сяючими очима, i вiдгорнув з чола сво║ гарне, густе
волосся. Був зворушений. Вона смiялась напiвсвавiльно, напiвнасмiшливо -
сама теж несупокiйна...
Iринка виглядала дуже утомлена. Неустанно слiдила за сестрою, ┐┐ тайну
викрила вона давно, i ┐┐ се болiло несказанно. Зразу старалась вона цiлий
план тайком розбити; пiзнiше говорила прямо з Оленою. Та однак просила ┐┐
коротко й дуже рiшуче, щоб ┐й не перешкоджала.
- Я не маю вже нiчого до страчення, - говорила нервовим голосом, - а