"Ольга Кобилянска. Людина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вам усiм треба пристановища...
- Я не можу прийняти тво║┐ жертви, - вiдповiла Iрина у глухiй розпуцi i
плакала.
- Се не задля тебе, серденько, а так, задля родичiв... - потiшала ┐┐
Олена, причiм виминала ┐┐ погляд. В дiйсностi була Iринка головною
причиною цiло┐ притичини. Олена любила пристрасно сю тиху, нiжну женщину,
котра ще й хоровита, була б i пропала без не┐.
Тривожно слiдила з того часу Iрина тi, як Олена казала, "лови". А
нинi... нинi була Олена наче пориваюча. I нинi мусило все рiшитись.
Iрина усiла до фортеп'яну i заграла механiчно якийсь там танець. Вiн
приступив ближче i, спершись на фортеп'ян, дивився на ню.
- Ви прецiнь дуже подiбнi до панни Олени! - обiзвався нараз.
- Гада║те, - замiтила вона привiтно.
- Так. О, панна Олена - пречудна особа!.. Чий се фортеп'ян? - спитав
трохи згодом.
- Олени...
По його лицi промайнула немов блискавка, i вiн знову звернувся до
Олени.
Нетерпеливо дожидала молода жiнка вiд'┐зду гостей, особливо ж Фельса.
"Коли б лише не освiдчився", - думала неустанно. Крiм того, була нервова i
сього вечора дуже утомлена. Старший син учителiв видобував перед нею все
сво║ знання. Маячив про рiзнi системи виховання. Заявив з притиском, що
читав теж Песталоццi "'Wie Gertrud ihre Kinder lehrt"[43] i що хоче ще
лише J. J. Rousseau "Еmilе"[44] переглянути, його мати, худа костиста
особа, стрiляла за ним лютими очима. Вдовиця була гарна, - вiн самий ще
молодий. Однак вдовиця не внесла ще нiколи другому чоловiковi щастя в
дiм... Се знала вона ще вiд сво║┐ небiжки бабунi...
Було вже пiзнiм вечором, як гостi попрощались. Олена шукала десь у
третiм поко┐ за якоюсь хусткою, щоб провести трохи надлiсничих, коли се
нараз Фельс появився нечутними кроками теж у покою i бiля не┐. Вона
переходила власне коло вiкна й заглянула в нього.
- Яка знов нинi чудова нiч, - завважила стиха напiв до себе, напiв до
нього.
- Гм?.. Що?..
- Настала знов чудова нiч, - повторила знов пiвголосом.
- Чому? Тому, що мiсяць i зорi так ясно свiтять?
- Може, й тому. Красу i взнеслiсть у природi можна лiпше вiдчути, як
описати. Не вiдчува║те ж ви того, пане Фельс?
- Не знаю. В тiй хвилi я вiдчуваю що iншого.

Голос його звучав м'яко. Вона поглянула на нього й перелякалась, його
лице було блiде геть аж до густого волосся, наче б уся кров iз нього
зникла. Голубi, звичайно безвиразнi очi палали гарячим огнем, ┐┐ холодом
обняло. Знала нараз, що сталося те, до чого вона стремiла i перед чим
тепер сама задрожала, - пристрасть. Хотiла поступитися дальше, однак якесь
незрозумiле чувство, немов струя електрична, перейшла вiд нього на не┐, i
вона задержалась.
- Олено!
- Що ж?
- Я не знаю. Я...