"Ольга Кобилянска. Людина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- I я не знаю... - вона усмiхнулась насилу.
- Оленочко!.. - повторив вiн.
- Бажа║те чого-небудь?..
- Так. Се бачте... ви...
Вiн ┐┐ боявся, ┐┐ ж взяла колишня дика нетерпеливiсть й вона задрожала
на цiлiм тiлi.
- Iдiот! - виривалося на ┐┐ устах, однак вона змовчала.
- Ви зна║те, що ви такi гарнi-гарнi...
Вiн станув нараз близько перед нею, i вона зачула вiд нього вино; але в
тiй же таки хвилi, заки вона змогла се завважити, пiрвав ┐┐ палко до себе.
Вона скричала й вiдтрутила його далеко назад, ┐┐ обняла сильна, несказанно
глибока фiзична вiдраза.
- Тихо! - кликнув вiн у сильнiм зворушенню. - Я вас люблю, Олено; не
завдавайте менi болю!..
Брови його стягнулися грiзно; закусивши долiшню губу, глядiв на не┐
заiскреними очима.
- Чому вiдтрутили ви мене? Я вас люблю, Олено, будьте мо║ю жiнкою! -
сказав вiн пристрасно.
Вона стояла перед ним, оперта о стiну, блiда, з широко створеними
очима, з дрожачими нiздрями, у важкiй боротьбi. Сильно товклось в грудях
┐┐ серце. Ноги дрожали пiд нею, i вона не змогла уст одтворити.
- Олено, дорога, вiдповiджте менi!

Вона мовчала.
- Чи ви втратили мову? О, скажiть лише одне слiвце.
Вона ледве глянула на нього, опiсля закрила розпучливим рухом лице й
застогнала. Вiн зсунув лагiдно з лиця ┐┐ руки та шукав ┐┐ очей. Вона
вiдвернула голову вiд нього.
- Ви не любите мене? - прошептав, глибоко зворушений. - Не хочете бути
мо║ю жiнкою? Не хочете?
Минула мала хвилина, в часi котро┐ чути було лише ┐┐ важкий вiддих.
- Коли так, то простiть!
- Я хочу, Фельс! О, боже, я хочу, хочу... - вирвалося з ┐┐ уст.
А вiн, почувши се, вже пiрвав ┐┐ в сво┐ обiйми, покривав смертельно
блiде ┐┐ лице гарячими поцiлуями, шептав пристраснi любовнi слова,
смiявся...
Вона мовчки зносила тi любощi, й лише голова ┐┐ опадала чим раз, то
глибше на його рам'я...

Вже було пiзно по пiвночi. Мiсяць свiтив ясно в кiмнату обох сестер, а
крiзь створене вiкно долiтав iз саду спiв соловiя. А як вiн спiвав,
виспiвував! Далеко-далеко лунав нiжний щебет серед тихо┐ ночi! Здавалось,
немов старий лiс дубовий, i тихе село, i все, сповите в синяво-срiбне
свiтло мiсяця, прича┐ло дух та прислухувалось пiснi... Лише старий
годинник iшов собi сво┐м спокiйним ходом, одностайно; а його одностайне
тикання переривав хiба часом гiркий нервовий плач...

Не плач, Iринко!
Я не плачу...
Плачеш...