"Ольга Кобилянска. Людина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Плачеш! О, змилуйся, перестань, а то я здурiю?
- Менi серце пука║[45], я не можу... I знов тихо, i знов плач, лише
тихший, розриваючий серце.
- Iринко!
- Завернись, Олено!..
- Пощо? Се не мало б цiлi...
- О, боже, боже, боже!
- I що ж на тiм, Iринко? - прошепотiла скоро Олена. - I я, i ти, всi
дiстанемо пристановище...
Вона зареготалась пiвголосом, неначе божевiльна, i усiла прямо в лiжку.
Горiла, немов у гарячцi, а за висками товклись у не┐ живчики, немов
молотки.
- Чи лише я збрехала? Чи лише я одна? Хто пита║ про правду, або про
любов? Врештi я була мiж вами найсильнiша, то хрест нести припало менi.
- В тiм нема для мене нiчого потiшаючого...
- Що ж хочеш? Я сповнила сво║ "завдання". Чи ж нi?
- Дiйсно!
- Чи ж маю я тепер плакати?
Iрина не вiдповiдала.
- Се було б тепер злишн║. Не муч мене бiльше, Iринко! - додала глухим
голосом, коли молода жiнка все ще не втихала. - Не буди в менi колишньо┐
людини! Могло б ще все розпастись, а се ж була б велика дурниця!..

- Успокiйся, дурна!! Ти не зна║ш людсько┐ натури? Не зна║ш, що то
"людина"? Ха-ха-ха!

* * *
Тихо стало мiж сестрами. Iринка i не ворушилась бiльше. Олена лежала,
немов у полум'┐, й думала неустанно про нього. Неустанно, але - нiчого
ясного, нiчого, що б купи держалося. Барвнi думки, чуднi образи хвилювали
та гнали, неначе скаженi, одна за одною. Аж по довгiм часi вона задрiмала,
┐й здавалось, неначе б величезнi, шумлячi, морськi хвилi чим раз, то
ближче i ближче пiдходили до не┐ i збивались над ┐┐ головою. Бурнiли,
шумiли грiзно, а промiж ┐х шумом долiтав голосний, могучий, лаючий голос,
що аж земля задрижала i чуднi дрожi пробiгли по ┐┐ тiлi... п┐ очi полинули
понад хвилi, освiченi червонозолотим блиском. Все ближче доходив до не┐
голос, аж до глибини душi ┐┐. Серце у не┐ билось, мало не пукло. Хотiла
крикнути, обiзватись, однак море... воно стало нараз спокiйне i гладке, а
по його золотавiй площинi ступав мужчина, високий, вiдважний, з сяючим
чолом: прямо пiдiйшов до не┐ i... усмiхнувся...
I не дивувались вони, що так довго не бачились. Любувались собою i
сперечались, а мiж тим шумiло море прастару звiсну пiсню, пiсню про любов.
А сонце горiло на заходi червоним ся║вом...

* * *
Щось у мiсяць опiсля, тихого ясного вечора iшов далекою просторою
толокою молодий пастух за малою чередою i виспiвував якусь тужливу, сумну
думку. Далеко лунав його молодий голос i тремтiв у воздусi. Зблизившися до
помешкання Ляуфлерiв, спiвак замовк. На дорозi перед зiльником, що