"Ольга Кобилянска. Людина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

розложився якраз перед фронтовою стiною помешкання, на подвiр'┐ стояла
зiбрана велика юрба сiльських людей. Стара Катря ходить мiж ними з
поважним лицем та фляшкою горiвки i часту║ газдiв та газдинь. Кождим
разом, коли пода║ кому наповнену чарку, дода║ з повагою: "За здоров'я
молодих!"
За┐зна брама стояла широко створена, i вiз за возом за┐здив на
подвiр'я. Се весiльнi гостi. На весiлля Олени запрошено усiх знакомих з
околицi. Фельс наставав на те, щоби весiлля вiдбулось гучно, а вона не
противилась тому анi одним словечком. I от появились усi запрошенi.
Гратулюють удруге сяючим з утiхи родичам. Займають урочисто вказанi мiсця
у святочно прибраних кiмнатах. З головою, гордо пiднесеною, проходжу║ться
нинi радникова помiж сво┐ми гiстьми. Чудно: ┐┐ обгорнуло щось, неначе б
дух колишнiх добрих часiв... Давня зарозумiлiсть, що мовби давно завмерла,
вiджила тепер наново в тiй прибитiй жiнцi. Вона подала ласкаво надлiсничим
руку, а вчителiв привiтала лише гордим поклоном. Здавалось, немовби вона i
не проживала з ними нiколи у ближчих товариських вiдносинах. Вони нiби
вперше, i то з ласки, знайшлися в ┐┐ домi... Правда, се вiддавалася ┐┐
донька... п┐ доньку вибрав найгарнiший мужчина з цiло┐ околицi за жiнку...
А он там, пiд дзеркалом, на убраному квiтами столi лежали дарунки, котрi
подiставала молода вiд рiзних давнiх i нових знакомих. Однак не ┐х вид
наповняв серце панi радниково┐ гордiстю, материнським задоволенням... Нi,
┐┐ погляд спинився лише на одному мiсцi стола, а то на серединi... Там
пишалась прекрасна китиця рож, а бiля не┐ лежала велика касетка[46] з
срiблом на дванадцять осiб. Се_ _дiстала Олена вiд Фельсового барона. Вiн
пiзнав ┐┐ вже, i вона, як довiдалась панi радникова, мала йому дуже
сподобатись. На весiлля не прибув вiн, звиняючись дуже привiтно, однак
обiцяв не забувати про молодих, коли вже будуть на новiм газдiвствi.
Була тут i стара Маргарета. Вона прибула що лиш нинi ранком.
Постарiлась дуже i стала ще хмарнiшою. В старомоднiй сукнi, з окулярами на
носi, ходила мовчки з одно┐ комнати до друго┐, або, опершись на руку
радниково┐, слухала мовчки ┐┐ балакання про Фельса. Який вiн щасливий, як
безгранично любить Олену, з якою особлившою любов'ю й поважанням
поводиться вiн з ┐┐_ _родичами, як, довiдавшись, що вони мусять покинути
дотеперiшн║ мешкання, вiддав ┐м свою маленьку хатчину в мiстечку К. до
повного ужитку.
- За безцiнь, дорога Маргарето. за нiчо! - запевняла радникова. - "Вам
з Генею не слiд побиватись на селi, - говорив вiн. - У мiстi життя легше,
можна собi скорше порадити". Iринка ┐де, розумi║ться, з Оленою; тi обi вже
нерозлучнi. Вiн з добро┐ родини, - говорила далi з притиском i помiтним
голосом, наколи Маргарета на все вiдповiдала мовчанням. - його батько був
поштарем у С. На жаль, утратив родичiв ще дитиною, а з своякiв остався
йому лише один старий вуйко, лiсничий, котрий його i виховав; тому й вiн
посвятився сьому заводовi[47]. Але що се ма║ до речi, Маргарето? Вiн
добрий, щирий хлопець, чесний, ретельний чоловiк, i Олена буде з ним
щаслива!
- Дай боже! Дай боже! - прошептала стара дама. - Я бажаю ┐й усього
найлуччого. Бо ж вона i заслужила на лiпшу долю. Не можу я, однак, ┐й
дарувати, що вiдмовила тодi К - у, так сказала би-м "легкодумно"! Вiн собi
тепер суддя, всюди його поважають; ма║ краснi доходи, жи║ безжурно, i то
ще як жи║!!