"Ольга Кобилянска. Людина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Вiн оженився, зда║ться менi, з донькою якогось багатого броварника?
- Мабуть, так. Ах, якби була Олена зайняла се мiсце!
- Нема нiчого злого, щоби на добре не вийшло, люба Маргарето, -
вiдповiдала радникова згори. - Все залежить вiд призначення. Хто зна║, чи
К... був би нам такий прихильний. Щоправда, матерiально була би собi лiпше
стояла, як тут, однак вона поступала собi лише за власною волею. Ми ┐┐
нiколи до нiчого не силували. Що опроче далеко не так склалось, як було
могло скластись, винуватий лише той безталанний Лi║вич. В першiй хвилинi,
як вiн лиш вступив в нашу хату, вiщувало вже мо║ серце нещастя. З то┐
хвилi i прикувалося воно до нас. Однак вона про все те буде щасливою: i
поважана буде також, як жiнка Фельса.
При тих словах промайнув знов ┐┐ погляд по пишнiм букетi та по срiбнiм
дарунку, i вона була дуже задоволена...
Маргарета не вiдповiдала нiчого. Вона, мабуть, неустанно думала про
Олену, котро┐ нинi ледве що не злякалась...
Чудно! Привiтавшись, обi бентежились, а опiсля Олена сказала з
вимушеним усмiхом:
- Бачите, Маргарето, я таки вiддаюсь!
А Маргарета стиснула лише мовчки ┐┐ руку.
Зацiкавленi сидять гостi, перешiптуються з собою врочисто та очiкують
молодо┐ та молодого. Молодий ма║ небавом появитись, - а вона?
Iрина, котра нинi так успосiблена, одначе була б на похоронах, котра з
самого зворушення майже дзвонить зубами, котра всюди з'явля║ться, а не
задержу║ться нiде... говорить, що молода появиться зараз, що вийшла лише
на пару хвилин нагору до лiтньо┐ кiмнатки...
- Вона проща║ться з сво║ю дiвочою кiмнатою, - шепнула одна груба
економка до учительки.
А та, кивнувши головою, усмiхнулась двозначне.
Олена справдi заховалась на хвилю в одинокiм тихiм кутку, який ┐й ще
лишився.
В бiлiй довгiй сукнi, в довгiм аж до землi спливаючiм серпанку, стояла
тут, занята дивною роботою. Виймала з мало┐ касети один лист за другим i,
не переглянувши ┐х навiть, роздирала ┐х скорими нервово-дрожачими
пальцями. Тепер узяла до рук остатнiй. Сей легший, як iншi, i зда║ться,
короткого змiсту. Вона завагалась. Листок задрожав в ┐┐ руках. Зуби
затяла, а лице ┐┐ поблiдло.
"Лише раз, в остатнiй раз!" - подумала й розгорнула письмо.
Тут стояли великими буквами олiвцем написанi слова:
"Що твiй медвiдь коли-небудь i заслабнути, а навiть i в лiжку лежати
може, ти б, певно, й не думала, серденько! Тепер якраз пора, в котрiй
посилаю тобi сво┐ записки, Оленко; а що мене Василь, з котрим тепер разом
мешкаю, насилу запакував до лiжка, а сам десь полетiв по якогось лiкаря, а
самота така страшна, то й хочу по змозi до тебе говорити. Хотiв би я, моя
рибчино, щоб ти була тут, тримала руку на чолi - твою легеньку малу
руку... тодi й не болiла би вона так сильно. Я собi уявляю, що ти тут бiля
мене, сидиш на лiжку... бачиш, Оленко? Любов таки найкраща з усього, що
життя лише ма║!.. Тепер, наприклад, коли мене голова так шалено болить, ти
б певно усього спробувала, щоб лише мiй бiль усмирити. Я переконаний; ти б
се iнакше робила, як ми, лiкарi, а воно би, певно, скорше перейшло. Ах,
скiльки мав би я тобi говорити! Ма║ш ще три мiсяцi перед собою - а потому