"Iван Кочерга. Майстри часу (Укр.)" - читать интересную книгу автора Л у н д и ш е в. Та за одним заходом пошукайте в не┐ блiх.
С о ф i я П е т р i в н а. Нi, це вже занадто! Постривай же, негiднику! Зника║. V Л у н д и ш е в. Ну, я пiшов. Адь║! (Виходить). Ю р к е в и ч (сам). Яке щастя, яке чарiвне щастя! Три тисячi карбованцiв, воля, радiсть, життя! Та це ж можна послати до бiса прокляту гiмназiю, - два роки подорожувати, побувати в Iталi┐, надрукувати мою книжку. Боже, яке щастя! О, моя люба курочка, дорога принцеса Буль-Буль! Чути далекий протяжний гудок паровоза. Яке щастя - не знати нiяких турбот i тiльки слухати цей далекий зазивний гудок паровоза. Тихий вечiр, м'яка канапа, а там, за вiдчиненим вiкном, догоря║ зоря, пливуть голубi поля, летять золотi iскри i так п'янкувато пахне ароматним березовим димом, - а паровоз усе бiжить i бiжить, i дзвiнко кричить, i будить далеку луну, i так солодко завмира║ серце. А попереду чарiвний, широченний свiт... Золотi вогнi Парижа... палаци, музе┐, жiнки, нескiнченне свято мистецтва. А далi Iталiя, Венецiя, тихi канали, чорнi гондоли... море. Нi, це якась казка! Мерщiй на повiтря, доки я не прокинувся! (Хапа║ чемодан i тягне його в дверi). блиском i гуркотом проходячи повз вiкна. Дверi розчиняються, i входять 2-3 пасажири з клунками i чемоданами. Зараз же вбiга║ ще один i кричить: "Ходiм мерщiй - це на другiй путi, а я вас шукаю", пiсля чого всi спiшно виходять. Входять двi дами, за ними носильник тягне цiлу гору багажу. Дами проходять в "дамську кiмнату". Н о с и л ь н и к (на ходу). Зараз, пане, заберу вашi речi. Не звольте турбуватися, ваш трохи спiзню║ться. Входить Лiда, дуже молода, гарненька дiвчина, з рудувато-золотавим волоссям. Вона пiдходить до стола i поправля║ зачiску перед дзеркалом, пiсля чого теж просту║ до "дамсько┐ кiмнати". Юркевич кида║ться до не┐. Ю р к е в и ч. Кого я бачу! Лiдочко! Лiдi║... Павлiвно! Лiда (оберта║ться). Ах! Олексiю... Семеновичу! Ю р к е в и ч (бере обидвi ┐┐ руки). Боже мiй!.. Ви, ви! (Цiлу║ ┐┐ руки). Ви тут! Яким вас вiтром сюди занесло?.. Лiдо! Л i д а. Невже ви мене пам'ята║те? Ю р к е в и ч. Вас диву║ моя смiливiсть i нiжнiсть мо┐х слiв! I справдi, чи маю я на це право? Коли подумати, як мало я вас все ж таки знаю! (Бере ┐┐┐ за руки i садовить поряд себе в крiсло). В сво║му життi я знав вас лише чотири мiсяцi, навiть менше, - i це зда║ться такою далекою |
|
|