"Iван Кочерга. Майстри часу (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Л у н д и ш е в. Та за одним заходом пошукайте в не┐ блiх.
С о ф i я П е т р i в н а. Нi, це вже занадто! Постривай же, негiднику!

Зника║.

V

Л у н д и ш е в. Ну, я пiшов. Адь║! (Виходить).
Ю р к е в и ч (сам). Яке щастя, яке чарiвне щастя! Три тисячi
карбованцiв, воля, радiсть, життя! Та це ж можна послати до бiса прокляту
гiмназiю, - два роки подорожувати, побувати в Iталi┐, надрукувати мою
книжку. Боже, яке щастя! О, моя люба курочка, дорога принцеса Буль-Буль!

Чути далекий протяжний гудок паровоза.

Яке щастя - не знати нiяких турбот i тiльки слухати цей далекий
зазивний гудок паровоза. Тихий вечiр, м'яка канапа, а там, за вiдчиненим
вiкном, догоря║ зоря, пливуть голубi поля, летять золотi iскри i так
п'янкувато пахне ароматним березовим димом, - а паровоз усе бiжить i
бiжить, i дзвiнко кричить, i будить далеку луну, i так солодко завмира║
серце. А попереду чарiвний, широченний свiт... Золотi вогнi Парижа...
палаци, музе┐, жiнки, нескiнченне свято мистецтва. А далi Iталiя, Венецiя,
тихi канали, чорнi гондоли... море. Нi, це якась казка! Мерщiй на повiтря,
доки я не прокинувся! (Хапа║ чемодан i тягне його в дверi).

Цi║┐ хвилини чути гучний дзвiнок i видно, як на перон влiта║ по┐зд, з
блиском i гуркотом проходячи повз вiкна. Дверi розчиняються, i входять 2-3
пасажири з клунками i чемоданами. Зараз же вбiга║ ще один i кричить:
"Ходiм мерщiй - це на другiй путi, а я вас шукаю", пiсля чого всi спiшно
виходять.

Входять двi дами, за ними носильник тягне цiлу гору багажу. Дами
проходять в "дамську кiмнату".

Н о с и л ь н и к (на ходу). Зараз, пане, заберу вашi речi. Не звольте
турбуватися, ваш трохи спiзню║ться.

Входить Лiда, дуже молода, гарненька дiвчина, з рудувато-золотавим
волоссям. Вона пiдходить до стола i поправля║ зачiску перед дзеркалом,
пiсля чого теж просту║ до "дамсько┐ кiмнати". Юркевич кида║ться до не┐.

Ю р к е в и ч. Кого я бачу! Лiдочко! Лiдi║... Павлiвно! Лiда
(оберта║ться). Ах! Олексiю... Семеновичу!
Ю р к е в и ч (бере обидвi ┐┐ руки). Боже мiй!.. Ви, ви! (Цiлу║ ┐┐
руки). Ви тут! Яким вас вiтром сюди занесло?.. Лiдо!
Л i д а. Невже ви мене пам'ята║те?
Ю р к е в и ч. Вас диву║ моя смiливiсть i нiжнiсть мо┐х слiв! I
справдi, чи маю я на це право? Коли подумати, як мало я вас все ж таки
знаю! (Бере ┐┐┐ за руки i садовить поряд себе в крiсло). В сво║му життi я
знав вас лише чотири мiсяцi, навiть менше, - i це зда║ться такою далекою