"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

тiло. Нащо? До чого? Так вже, певно, йому судилось. Вiн змерз одразу,
безсило опустив бартку i посунувся далi. Iшов спустiлий, не чуючи землi
пiд ногами, згубивши стежку. Червонi круги лiтали перед його очима та
розпливались по горах.
Куди вiн йшов? Не мiг навiть згадати. Блукав без мети, злазив на гори,
спускався i пiдiймався, куди ноги носили. Нарештi побачив, що сидить над
рiкою. Вона клекотiла та шумiла пiд ногами у нього, ся кров зелена зелених
гiр, а вiн вдивлявся без тями в ┐┐ бистрину, аж нарештi в його стомленiм
мозку засвiтилась перша яснiша думка: на сiм мiсцi брела колись Марiчка.
Тут ┐┐ взяла вода. Тодi вже згадки самi почали зринати одна по однiй,
наливати порожнi груди. Вiн знов бачив Марiчку, ┐┐ миле обличчя, ┐┐ просту
i щиру ласкавiсть, чув ┐┐ голос, ┐┐ спiванки... "Iзгадай мнi, мiй
миленький, два рази на днину, а я тебе iзгадаю сiм раз на годину..." I от
тепер нiчого того нема. Нема й не вернеться вже, як не може нiколи
вернутись на рiцi пiна, що спливла за водою. Колись Марiчка, а тепер
вiн... Вже його зiрка ледве трима║ться в небi, готова скотитись. Бо що
наше життя? Як блиск на небi, як черешневий цвiт... нетривке й дочасне.
Сонце сховалось за гори, в тихих вечiрнiх тiнях закурились гуцульськi
хати. Синiй дим вився крiзь шпари дахiвок, густо окутував хати, що
розцвiтались на зеленi гiр, як великi блакитнi квiтки.
Тусок обiймав серце Iвана, душа банувала за чимсь кращим, хоч
невiдомим, тяглася в iншi, кращi свiти, де можна б спочити.
А коли надiйшла нiч i чорнi гори блимнули свiтлом самотнiх осель, як
потвори злим оком, Iван почув, що сили ворожi сильнiшi за нього, що вiн
вже полiг у боротьбi.

* * *

Iван прокинувсь.
- Вставай,-будила його Марiчка.-- Вставай i ходiм.
Вiн глянув на та┐ i анiтрошки не здивувався. Добре, що Марiчка нарештi
прийшла.
Пiдвiвся i вийшов з нею.
Вони мовчки здiймалися вгору, i, хоч була вже нiч, Iван виразно бачив
при свiтлi зiрок ┐┐ обличчя. Перелiзли вориння, що оддiляло царинку од
лiсу, i вступили у густу заросль смерiчок.
- Чогось так змарнiв? Ци ти недужий? - обiзвалась Марiчка.
- За тобов, душко Марiчко... за тобов банував...- Не питав, куди йдуть.
Йому було так добре з нею.
- Чи пам'ята║ш, серце Iванку, як ми сходились тут, у сему лiсi: ти менi
йграв, а я закладала сво┐ руки тобi за шию та й цiлувала кучерики любi?
- Ой пам'ятаю, Марiчко, й повiк не забуду...
Вiн бачив перед собою Марiчку, але йому дивно, бо вiн разом з тим зна║,
що то не Марiчка, а нявка. Йшов поруч iз нею й боявся пустити Марiчку
вперед, щоб не побачить криваву дiрку ззаду у не┐, де видно серце, утробу
i все, як се у нявки бува║. На вузьких стежках вiн туливсь до Марiчки, аби
йти рядом, аби не лишитися ззаду, i чув тепло ┐┐ тiла.
- Давно я мала тебе спитати: за що ти вдарив мене в лице? Тодi,
пам'ята║ш, як билась стариня наша, а я тремтiла пiд возом, бачачи кров...
- Ти побiгла потому, я кинув тво┐ уплiтки в воду, а ти дала менi