"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

цукерок...
- Я тебе покохала одразу...
Вони все заглублялися в лiс. Чорнi смереки добродушно простягали над
ними сво┐ мохнатi лаби, наче благословляли, скрiзь панувала строга, в собi
замкнута тиша, i тiльки в долинах розбивалася шумом пiниста сваволя
потокiв.
- Раз я хотiла тебе налякати й сховалась. Запорпалась в мох, зарилась у
папороть i лежала тихенько. Ти кликав, шукав, мало не плакав. А я лежала й
дусила у собi смiх. А коли врештi знайшов, шо ти зробив зо мною?..
- Ха-ха!
- Iгiй!.. Безвстиднику ║ден...
Мило надула губи i так лукаво поглядала на нього.
- Ха-ха! - смiявся Iван.
- Ха-ха! - смiялися обо║, притулившись до себе. Вона нагадала йому всi
┐хнi дитячi забави, холоднi купелi у потоках, жарти i спiванки, страхи i
втiхи, гарячi обiйми i муку розлуки. Всi тi милi дрiбнички, якi грiли ┐м
серце.
- Чому так довго не вертав з полонини, Iванку? Що там робив-есь?
Iвана кортiло ┐й розказати, як його кликала у полонинi лiсна, прибравши
голос Марiчки, але вiн обминав тоту згадку. Свiдомiсть його дво┐лась. Чув,
що коло його Марiчка, i знав, що Марiчки нема на свiтi, що се хтось iнший
веде його у безвiстi, у неде┐, щоб там загубити. А проте йому добре було,
вiн йшов за ┐┐ смiхом, за ┐┐ щебетанням дiвочим, не боячись нiчого, легкий
й щасливий, яким був колись.
Всi його клопоти i турботи, страх смертi, Палагна i ворожий мольфар -
все кудись щезло, все одлетiло, наче нiколи нiчого такого не було.
Безжурна молодiсть й радiсть знову водили його по сих безлюдних верхах,
таких мертвих й самотнiх, що навiть лiсовий шепiт не мiг вдержатись там та
спливав у долину шумом потокiв.
- А я тебе все виглядала та й все чекала, коли з полонини повернеш. Не
┐ла, не спала, спiванки розгубила, свiт мнi зiв'яв... Поки ми ся та й
любили, сухi дуби цвiли, а як ми ся розлучили, сиренькi пов'яли...
- Не кажи так, Марiчко, не кажи, любко... Тепер ми вже разом та й
довiку укупi будем...
- Довiку? Ха-ха...
Iван здригнувся i став. Сухий зловiсний смiх рiзнув йому по серцi.
Неймовiрно озирнувся на не┐.
- Смi║шся, Марiчко?
- Що ти, Iванку! Я не смiялась. То тобi вчулось. Ти вже пристав? Тобi
трудно iти? Ходiм ще трошки. Ходiмо!..
Вона благала - i вiн пiшов далi, мiцно притиснувшись плечем до плеча, з
одним бажанням - йти так, щоб не лишитись позаду i не побачить, що у
Марiчки замiсть одежi, замiсть спини... Е, що там... не хотiв думать.
Лiс все густiшав. Прiлий дух гнилих пнiв, запах кладовища лiсного йшов
на них з пущi, де трухлiли мертвi смереки та гнiздились поганi гриби -
гадяр i голубiнка. Великi камiння холодiли пiд слизьким мохом, голi корнi
смерек заплiтали стежки, вкритi верствою сухо┐ глицi.
Вони йшли далi й далi, забирались в холодний i непривiтний глиб
верховинних лiсiв.
Прийшли на полянку. Тут було трохи яснiше, смереки наче замкнули поза