"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

собою чорнiсть глибоко┐ ночi.
Враз Марiчка здригнулась i стала. Витягла шию i наслухала. Iван
помiтив, як тривога слизнула по обличчi у не┐, звела ┐┐ брови. Що сталось?
Але Марiчка нетерпляче спинила його питання, поклала палець на губи на
знак мовчання i раптом зникла. Все се сталось так несподiвано й чудно, що
Iван не встиг спам'ятатись.
Чого вона налякалась, куди й чого втекла? Вiн постояв трохи па мiсцi,
сподiваючись, що Марiчка надiйде зараз, але коли ┐┐ довго не було, вiн
стиха покликав:
- Марiчко!..
М'яке запинало смерекового гiлля ковтнуло той поклик, i знов було тихо.
Iван стривоживсь. Хотiв шукати Марiчку, але не звав, в який бiк iти, бо
не помiтив, куди вона зникла. Ще готова десь заблудитись у лiсi або
зiрватись у прiрву. Чи не покласти ватру? Побачить вогонь i буде знати,
куди вернутись.
Iван накидав сухих галузок i пiдпалив. Вогонь потрiшав трохи пiдсподом
i вигнав дим. А коли дим заметавсь над вогнем, заметалися тiнi кострубатих
смерек i залюднили полянку.
Iван сiв на пеньок i обдивився. Поляна була закидана вся трухлявими
пнями, колючою сiткою гострих вершкiв, мiж якими вилась дика малина.
Спiднi галузки смерек, тонкi й посохлi, звисала додолу, як руда борода.
Сум знову обняв Iвана. Вiн знову був сам. Марiчка не йшла. Закурив
люльку i вдивлявся в погонь, щоб чим-небудь скоротити чекання. Мусила ж
врештi прийти Марiчка. Йому навiть здавалось, що вiн чу║ ┐┐ ходу i трiск
пiд ногами гiллячок. О! Врештi, вона... Хотiв встати i пiти ┐й назустрiч,
але не встиг.
Сухi гiллячки розсунулись тихо, i з лiсу вийшов якийсь чоловiк.
Вiн був без одежi. М'яке темне волосся покривало все його тiло, оточало
круглi i добрi очi, заклинилось на бородi i звисало на грудях. Вiн склав
на великий живiт зарослi вовною руки i пiдiйшов до Iвана.
Тодi Iван зразу його пiзнав. Се був веселий чугайстир, добрий лiсовий
дух, що боронить людей од нявок. Вiн був смертю для них: зловить i
роздере.
Чугайстир добродушно всмiхнувся, клiпнув лукаво оком i поспитав Iвана:
- Куди побiгла?
- Хто?
- Нявка.
"Се вiн про Марiчку,- з ляком подумав Iван, i серце сильно закалатало
йому в грудях: - Ось чого вона зникла!.."
- Не знаю... Не видiв,- байдужно обiзвався Iван i запросив чугайстра:
- Сiдайте.
Чугайстир сiв на пеньок, обтрусився з сухого листу i простяг до вогню
ноги.
Обо║ мовчали. Лiсовий чоловiк грiвсь коло ватри та розтирав собi
круглий живiт, а Iван думав уперто, яким би чином довше затримать
чугайстра, щоб Марiчка якнайдалi встигла втекти.
Але чугайстир сам допомiг.
Пiдморгнув до Iвана лукавим оком i обiзвався:
- Може б, ти трошки пiшов зо мною у танець?
- А чому б нi? - радо пiднявся Iван.