"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Докинув у ватру смерiччя, поглянув па постоли, обсмикнув сорочку на
собi i став до танцю.
Чугайстир поклав волохатi руки на боки i вже хитався.
- Ну, починай!..
Що ж, як починати, то починати.
Iван тупнув на мiсцi, виставив ногу, струснув усiм тiлом i поплив в
легкiм гуцульськiм танцi. Перед ним смiшно вихилявся чугайстир. Вiн
прижмурював очi, поцмокував ротом, трусив животом, а його ноги, оброслi,
як у ведмедя, незграбно тупцяли на однiм мiсцi, згинались i розгинались,
як грубi обiддя. Танець, видимо, його загрiвав. Вiн вже пiдскакував вище,
присiдав нижче, додавав собi духу веселим бурчанням i оддувався, неначе
ковальський мiх. Пiт краплями виступав круг очей, стiкав струмочком од
чола до рота, пiд пахвами й на животi блищало у нього, як у коняки, а
чугайстир вже розiйшовся:
- Гайдук раз! Ще такий! - кричав на Iвана i бив п'ятами в землю.
- Ще кривий!.. Ще слiпий!..-пiддавав жару Iван. - Го-го! Як танцювати,
то танцювати.
- Най буде так! - плескав в долонi чугайстир, i присiдав до землi, i
крутився круг себе.
- Ха-ха-ха! - хльоскав себе по стегнах Iван.
Хiба вiн не годен вже танцювати?
Ватра розгорялась веселим вогнем i оддiляла од танцюючих тiнi, що
корчились й бились на залитiй свiтлом полянцi.
Чугайстир втомлявся. Щохвилини пiдносив до лоба руку, всю в брудних
нiгтях, обтираючи пiт, i вже не скакав, а тiльки дрiбно трусив волохатим
тiлом на мiсцi.
- Може, вже буде? - сапав чугайстир.
- Е, нi... ще трошки.
Iван i сам умлiвав од утоми. Загрiвся, був увесь мокрий, ноги болiли у
нього, а груди ледве ловили вiддих.
- Я ще заграю до танцю,- бадьорив вiн чугайстра й сягнув по флояру за
черес.- Ти ще тако┐ не чув, небоже...
Вiн заграв пiсню, що пiдслухав у щезника в лiсi: "к мо┐ кози!.. к мо┐
кози!.." - i чугайстир, оживлений згуками пiснi, знов вище пiдкидав п'яти,
заплющив од вдоволення очi i наче забув про утому.
Тепер Марiчка могла бути спокiйна.
"Тiкай, Марiчко... не бiйся, душко... твiй ворог танцю║",- спiвала
флояра.
Шерсть прилипла до тiла чугайстра, наче вiн тiльки що вилiз з води,
слина стiкала цiвкою з рота, одкритого втiхою рухiв, вiн весь блищав при
вогнi, а Iван пiддавав йому духу веселою грою i, наче в нестямi, в знемозi
i в забуттi, бив в камiнь поляни ногами, з яких облетiли вже постоли...
Нарештi чугайстир знемiгся.
- Буде, не можу...
Впав на траву i важко сапав, заплющивши очi. Iван звалився на землю
рядом з чугайстром. I так дихали разом.
Врештi чугайстир стиха хихикнув:
- Ну й вимахавсь нинi я файно...
Пом'яв задоволено круглий живiт, покректав, розгладив на грудях волосся
й почав прощатись.