"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Дякувать красно за танець...
- Iдiть здоровi.
- Май ся гаразд...
Розсунув сухi гiллячки смереки i впiрнув в лiс.
Полянку знов обняли морок i тиша. Дотлiваюча ватра клiпала в пiтьмi
одиноким червоним оком.
Але де була Марiчка?
Iван мав ще багато ┐й розказати. Вiн чув потребу оповiсти ┐й цiле сво║
життя, про свiй тусок за нею, безрадiснi днi, свою самотнiсть серед
ворогiв, нещасливе подружжя... Але де вона була? Куди подалась? Може,
налiво? Йому здалося, що вiн бачив ┐┐ востанн║ з лiвого боку.
Iван подався налiво. Тут була гущина. Смереки так тiсно збилися в купу,
що трудно було пролазить мiж ┐х шершавими пнями. Сухi нижнi гiллячки
кололи йому лице. Але вiн йшов. Брiв у густiй пiтьмi, спотикався i
натикався безперестанку на стовбур. Часом йому здавалось, що хтось його
кличе. Ставав, зата┐вши у грудях вiддих, i прислухався. Але лiс наливала
така глибока тиша, що шелестiння сухих гiллячок, об якi терся плечем,
здавалось йому голосним лускотом пня, що валився, стятий сокирою, в лiсi.
Iван йшов далi, простягнувши наперед руки, неначе слiпець, який ловить
руками повiтря зi страху наткнутись на перешкоду.
Раптом до його вуха долетiло тихеньке, ледве вловиме дихання:
- Iва!..
Голос iшов ззаду, десь з глибини, наче добувався крiзь море смереково┐
глицi.
Значить, Марiчка була не тут.
Треба було вертатись назад. Iван поспiшавсь, стукавсь колiньми в
смереки, одводив руками гiллячки i жмурив очi, щоб не наколотись на хвою.
Нiч наче чiплялась йому за ноги i не пускала, а вiн волiк ┐┐ за собою та
розпихав грудьми. Блукав уже довго, а не знаходив полянки. Тепер земля пiд
його ногами почала спускатись в долину. Великi камiння перетинали йому
дорогу. Вiн ┐х обходив, сковзаючись раз у раз на слизькiм мху,
спотикаючись на цупкому корiннi, тримаючись за траву, щоб не зiрватись.
I знову з провалля, з-пiд його нiг, дiйшов до нього слабенький поклик,
заглушений лiсом:
- Iва-а!..
Вiн хотiв одгукнутись на голос Марiчки, але не смiв, щоб не почув
чугайстир.
Тепер вже звав, де ма║ ┐┐ шукати. Податись управо i спуститися вниз.
Але тут було iще крутiше, i здавалося дивним, як могла злiзти звiдси
Марiчка. Дрiбнi камiння сипались пiд ногами в Iвана, з глухим гарчанням
спадаючи в чорну глибiнь. Але вiн, зручний i звиклий до гiр, умiв
спинитись на краю кручi i знов обережно шукав пiдпори для нiг. Дедалi
ставало труднiше спускатись. Раз мало не впав, та вхопився за виступ скелi
i повис на руках. Не знав, що там пiд ним, але чув холод i зловiсне
дихання безоднi, яка докривала на нього свою ненажерливу пащу.
- Iва-а! - стогнала Марiчка десь з глибини, i був у голосi тому поклик
кохання i муки.
- Iду, Марiчко! - билась в Iванових грудях одповiдь, лякаючись вилетiть
звiдти.
Вiв вже забув обережнiсть. Скакав по камiннях, як дикий баран, ледве