"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

ловлячи вiддих одкритим ротом, калiчив руки i ноги, припадав грудьми до
гостро┐ скелi, тратив часами грунт пiд ногами i крiзь гарячий туман
бажання, в якому котився в долину, чув тiльки, як його наглить дорогий
голос:
- Iва-а!..
- Я тут! - крикнув Iван i почув раптом, що його тягне безодня. Схопила
за шию, перегнула назад. Хапав руками повiтря, ловив ногою камiнь,
одiрваний нею, i чув, що летить вниз, сповнений холодком та дивною пусткою
в тiлi. Чорна важка гора розправила крила смерек i вмить. як птах,
пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цiкавiсть опекла мозок: об що
стукнеться голова? Почув ще трiск костi, гострий до нестерпучостi бiль, що
скорчив тiло,- i все розплилось в червонiм вогнi, в якому згорiло його
життя...
Друго┐ днини знайшли пастухи ледве живого Iвана.

* * *

Сумно повiстувала трембiта горам про смерть.
Бо смерть тут ма║ свiй голос, яким промовля║ до самотнiх кичер. Били
копитами конi по каменистих плаях, i постоли шуршали у пiтьмi ночi, як з
леговищ людських, загублених в горах, поспiшали сусiди на пiзнi вогнi.
Згинали перед тiлом колiна, складали на груди мерцевi грошi - на перевiз
душi, i мовчки засiдали на лави. Мiшали сиве волосся з вогнем червоних
хусток, здоровий рум'янець з жовтим воском зморщених лиць.
Смертельне свiтло сплiтало сiтку однакових тiней на мертвiм i на живих
обличчях. Драглiли вола багатих газдинь, тихо сяли старечi очi перед
повагою смертi, мудрий спокiй ║днав життя i смерть, i грубi запрацьованi
руки важко лежали у всiх на колiнах.
Палагна поправляла полотно на мерцевi, а ┐┐ пальцi 20 чули холод
мертвого тiла, тодi як теплий солодкавий дух воску, що стiкав по свiчках,
пiдiймав з грудей до горла жалiсть.
Трембiти плакали пiд вiкном.
Жовте лице Iвана спокiйно лежало на полотнi, замкнувши у собi щось
тiльки йому вiдоме, а праве око лукаво дивилось з-пiд пiднятого трохи
повiка на купку мiдяних грошей на грудях, на стуленi руки, в яких горiла
свiчка.
В головах тiла невидимо спочивала душа: вона ще не смiла вилетiть з
хати. Палагна зверталась до не┐, до то┐ ЗО самотньо┐ душеньки мужа, що
сиротливо тулилась до нерухомого тiла.
- Чому не заговориш до мене, чому не поглянеш, не позавива║ш мозолi на
мо┐х пучках? А в котру онь дорiжку вибира║шся, мужу, вiдки виглядати маю
тебе? - голосила Палагна, i грубий голос ┐┐ переривався в жалiбних нотах.
- Файно голосить...- кивали головами старi сусiдки i чули одвiтнi
зiтхання, що розпливались в шумi людських голосiв.
- Ми разом пастушили в полонинi... Раз якось паслисьмо вiвцi, та й
звiяв студений вiтер, гейби взимi... Така вiхола крутить, що свiтку не
видно, а вiн, небiжчик... - оповiдав казда сусiдам. А в сусiдiв уста
ворушились од сво┐х згадок, бо годилось потiшить засмучену душу, розлучену
8 ТIЛОМ.
- Ти пiшов, а мене саму полишив... З ким же я буду тепер каздувати, з