"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

ким буду худiбчину доглядати?..- питала чоловiкову душу Палагна.
В одчиненi дверi, просто з темно┐ ночi, вступали у хату все новi гостi.
Згинались перед тiлом колiна, бряжчали мiдянi грошi на грудях в Iвана, i
посувались на лавах люди, щоб дати мiсце новим.
Грубi свiчi тихо топились, опливаючи воском, неначе сльозами, блiдий
поломiнь лизав сперте повiтря, i синiй чад, змiшавшись з нудним запахом
воску та з випаром тiл, висiв над глухим гомоном в хатi.
Ставало тiсно. Обличчя схилялися до облич, тепле дихання мiшалось з
диханням, упрiлi чола ловили у себе блиск смертельного свiтла, що запалило
мiнливi вогнi на дротяних запасках, на чересах та табiвках. А хата усе
сповнялась новими гiстьми, що вже товпились бiля порога.
Тiло рушало. Бiластi плями, як лиша┐, повзли по ньому ледве помiтною
тiнню.
- Мужу мiй солоденький, на бiду-сь мя лишив... - жалiлась Палагна.- Не
буде кому нi у мiсто пiти, нi принести, нi дати, нi взяти, нi привезти...
А за вiкном тужливо повiстувала про се трембiта, додаючи ┐й жалю.
Чи не багато вже суму мала бiдна душа?
Така думка, видимо, та┐лась пiд вагою гнiтучого смутку, бо од порога
починався вже рух. Ще несмiливо тупали ноги, пхалися лiктi, гуркотiв часом
ослiн, голоси рвались та мiшались в глухому гомонi юрми. I ось раптом
високий жiночий смiх гостро розтяв важкi покрови суму, i стриманий гомiн,
наче поломiнь, бухнув з-пiд шапки чорного диму.
- Ей, ти, носатий, купи у мене зайця! - басив зсередини молодий голос,
i в одповiдь йому покотився придушений смiх:
- Ха-ха! Носатий!..
- Не хочу.
Починалась забава.
Тi, що сидiли ближче до дверей, повернулись спиною до тiла, готовi
при║днатись до гри. Весела усмiшка розтягнула ┐м лиця, перед хвилею
скупленi в смутку, а за║ць переходив все далi i далi, захоплював ширше i
ширше коло i вже добирався аж до мерця.
- Ха-ха, горбатий!.. Ха-ха, кривий!..
Свiтло коливалось од смiху i чадiло димом.
Один за другим гостi вставали з лавок та розходились по кутках, де було
весело й тiсно.
По обличчю мерця все розростались плями, наче зата║нi думки його
ворушили, безперестанку мiняючи вираз. В пiднятому кутику вуст немов
застрягло гiрке мiркування: що наше життя? Як блиск на небi, як черешневий
цвiт...
При сiнешнiх дверях вже цiлувались.
- А на ким висиш?
- На Анничцi чорнявiй.
Анничка буцiм не хотiла i упиралась, але десятки рук випихали ┐┐ з
тiсно┐ юрми, i гарячi уста пiддавали охоти:
- Йди, дiвонько, йди...
I Анничка обiймала за шию того, що висiв, та смачно цiлувала в уста при
загальних радiсних криках.
Про тiло забули. Тiльки три баби лишились при нiм та скорботно дивились
скляними очима, як по жовтiм застиглiм обличчi лазила муха.
Молодицi липли до гри. З очима, в яких ще не встигло згаснуть