"Білий король детективу" - читать интересную книгу автора (Чемерис Валентин Лукич)

VIII

Детективи застигли в пітьмі, що враз наповнила хол.

Місяць поглинули чорні хмаровища, що облягли Місто, непроглядна темрява взяла віллу в суцільну облогу. За вікнами тоскно завивав вітер, зірвалось кілька важких крапель дощу (чути було, як вони затарабанили по шибках), а потім усе стихло, тільки час од часу чулося скімлення: чи то вітер, чи бездомна тварина…

М’яко й рівномірно цокотів маятник: цок-цок, цок-цок…

Детективи знову почули кроки — обережні, ніби човгикав хтось або дуже важкий, або дуже старий.

— Доведеться нам познайомитися іще з одним привидом, — пробурмотів інспектор. — А з мене вже досить і першого. До того ж я не захопив зброї. Ах, ч-чорт! Може, хоч у тебе є яка-небудь пукавка?

— Я займаюсь розслідуванням тих чи інших справ, але не стріляниною, — озвався Джо.

— Жаль…

Кроки вчувалися ніби з-за стіни. Але хто там міг ходити? Крім Майкла та його дружини Лінди, на віллі “Двох щасливців” більше ніхто не мешкав.

— Мабуть, спеціаліст по очищенню вілл, — висловив припущення Джо.

Та ось кроки почулися вже зовсім близько, детективи кинулись під стіну й притислися до неї, не спускаючи поглядів з дверей, що вели в коридор.

І раптом у ніші, де стояв годинник, зненацька зачорнів овальний отвір. І тієї ж миті почувся пронизливий скрип, човгання і в тому отворі з’явилася масивна постать, квадратна, з прямими плечима і дещо довгастою, низько посадженою головою.

Одного погляду було досить, щоб здогадатися: робот!

“У роботів цієї конструкції в правій руці вмонтовано пістолет для стріляння енергорозрядами напруги, яка здатна спопелити все живе. Удар оранжевою блискавкою, і — все. Кінець”, — миттєво промайнуло в мозку Х’ю, і він (хоч уже й запізно) пожалкував, що лишився тут, а не викликав бригаду спеціалістів — хай би вони морочилися з цією залізякою!

Робот зробив кілька рипучих кроків і спинився, шукаючи тих, хто посмів зрушити з місця годинник.

І відчули детективи, що вони в пастці, що втекти з холу вже неможливо і сховатися теж ніде. Система бачення в робота наладнана на тепло, що його випромінює життєвий організм, а реакція швидша за людські можливості. Його блискавична бойова система не буде слухати ніяких пояснень чи виправдовувань.

Голова робота повільно оберталась, як невелика башта бойової машини, на грудях, де була панель, засвітилося табло, а на ньому замиготіла зелена пунктирна лінія. Вона пересувалася в той бік, у який поверталася голова. Вище лінії замерехтіло оранжеве перехрестя — прицільна рамка. На лобі в робота спалахнула тьмяна жовта лампочка, що означало одне: бойова система металевого охоронця вже прийшла в рух і перебуває в стані, близькому до відкриття вогню.

І ось робот відчув сторонніх у холі, різко повернув голову до тієї стіни, де ховалися детективи, жовто вічко на лобі в нього, не блимаючи, дивилось на Джо. Зелена пунктирна лінія на табло збіглася з оранжевим перег хрестям і запульсувала.

Різко урвалося цокотіння хронометра.

Тієї ж миті старий і, здавалося, такий неповороткий робот рвучко викинув уперед на рівень плеча праву руку, почувся сухий тріск, і оранжева стрілка-змійка, розсипаючи іскри, полоснула по стіні, де стояли Джо і Х’ю.

В останні частки секунди, перш ніж робот натис гашетку, інспектор і детектив метнулися в різні боки, впали і покотилися — Джо за диван, а Х’ю за пеньки з рослинами. Але ні диван, ні пеньки не могли захистити їх від блискавки, що спопеляла все на своєму шляху.

Робот завертів головою, не знаючи, по кому першому бити.

Рука його сіпалась то вправо, то вліво, росзипаючи золотисті іскорки, стрілки-змії порскали в різні боки…

— Увага!!! Покірність і слухняність!!! — зненацька закричав Х’ю, надаючи своєму голосу металевих наказових ноток. — Машино, не виходь із покори! Машино, перед тобою твій пан і творець — Людина! Покірність і слухняність!!! Покірність і слухняність!!!

Інспектор викрикував владно і різко, але упевненості, що машина скориться, у нього не було, адже він не зназ, чи є в роботі старої конструкції блок покірності, як у найновіших модифікацій, тож кричав навмання — ситуація була безвихідна.

— Хто мене розбудив? — металевим голосом, скрипучим і монотонним, без будь-яких емоцій, але старанно і чітко вимовляючи слова, прогугнявив робот. — Я довго спав. Хто порушив мій сон і доторкнувся до годинника, який мені велено оберігати?!!

— Покірність і слухняність!!! — все ще вигукував Х’ю, але упевненості в його голосі не відчувалося. — Машино, перед тобою твій пан і творець — Людина! Скорися, машино, і не виходь із покори!

— Я мушу виконати наказ, а він зобов’язує мене знищувати кожного, хто посміє зрушити з місця годинник!

Стало зрозуміло, що він застарілої конструкції, тож блоку покірності у ньому немає.

Чутливі елементи робота вловили напрям голосу людини, а мікрокомп’ютер блискавично вирахував траєкторію польоту стріли-змії і місце, звідки чувся голос Х’ю.

Робот спрямував пістолет на інспектора…

І в ту ж мить на сходах, що вели на другий поверх, спалахнула світла цятка, тонкий, як голка, промінь (видимий тільки тому, що в холі було темно) затанцював у робота на голові, плечах та спині. Почувся тріск, скрегіт, на підлогу посипались іскри. І робот з піднятою для пострілу рукою застиг мертвою брилою, розсічений навпіл спопеляючим променем.

Табло на його грудях і вічко на лобі згасли.

Різко запахло паленою ізоляцією, в розсіченій голові робота та його грудях, скручуючись, із шипінням догоряли деталі електричної начинки. Під ногами згасали останні краплі розплавленого металу.

— Оце так, — сказав Х’ю, виходячи з-за кадобів й рукавом форменої куртки витираючи лоба. — Ще мить, і заіржавлена допотопна машинерія перетворила б нас на попіл першого гатунку. Навіть не треба було б піддавати наші тіла кремації. Згрібай попіл в урну і вези його до парку Вічного Спокою. Як тобі це подобається, Джо?

— Мені це зовсім-зовсім не подобаться, — виліз Джо з-за дивана. — І треба ж тобі було зрушити з місця годинник!

— Тепер я повірю, що в годиннику і справді криється якась таємниця, інакше нащо його творці замурували в стіну цього залізного гевала.

— Друже, ми ще й досі не подякували своєму рятівнику, а це не зовсім чемно з нашого боку.

І вони повернулися до східців, звідки вдарив по роботу голубий промінь, але там нікого не було. Х’ю, все ще не вірячи своїм очам, підбіг ближче, заглянув навіть під східці і завертівся на місці, бурмочучи:

— Не міг же він, як привид, з нізвідки з’явитися і в ніщо зникнути? Променевий пістолет, яким він розтяв навпіл робота, був реальний. Он стоїть понівечений робот. Ні, тут хтось таки був.

Джо теж підійшов до східців.

— Коли б тут нікого не було, то робот вже давно б перетворив нас на попіл. Я думаю, що, крім Майкла, нас ніхто б не виручив на цій віллі.

— Але Майкл не має права носити променевий пістолет!

З цими словами інспектор метнувся східцями нагору, але зненацька почувся несамовитий жіночий крик:

— А-а-а-а!!!