"Пантелеймон Кулiш. Чорна Рада (Укр.)" - читать интересную книгу автора

хитаючи понуро головою. Василь Невольник голосно журився, на його гледючи.
Божий чоловiк ясен був на виду, мов душа його жила не на землi, а на небi.

III

Заглянув Черевань у пекарню:
- Е,- каже,- да се ж ти менi й жениха привiз, пане бгате! (А в пекарнi
давно вже сидiв Петро Шраменко, розмовляючи з Череванихою i з ┐┐ дочкою
Лесею.) Бач, як у ┐х весело, не так, як у нас! Щебечуть, наче горобцi. Що
то за милий вiк молодецький! Веди ж, Василю, гостей у свiтлицю, а я
поздоровкаюсь iз молодим Шраменям.
Свiтлиця в Череваня була така ж, як i тепер бува║ в якого заможного
козака (що ще то за луччих часiв дiд або батько збудовав). Сволок гарний,
дубовий, штучно покарбований; i слова з святого письма вирiзанi; вирiзано
i хто свiтлицю збудовав, i якого року. I лавки були хорошi, липовi, iз
спинками, та ще й килимцями позастиланi. I стiл, i божник iз шитим
рушником округи, i все так було, як i тепер по добрих людях ведеться. Одно
тiлько диво було в Череваня таке, що вже тепер нiде не зуздриш. Кругом
стiн полицi, а на тих полицях срiбнi, золотi й кришталевi кубки, коновки,
пляшки, тацi i всяка посудина, що то на вiйнi поздобувано. Як палили
козаки шляхетськi┐ двори i княжецькi┐ замки, то все те мiшками виносили.
Так-то бог тодi погодив козацтву, що тi┐ вельможнi┐ каштеляни i старости
пишнi┐, несказанно гордi, що гукали на гайдукiв, сидя iз сими кубками да
конвами поза столами, пiшли в неволю до Криму або полягли головою в полi,
а ┐х кубки стоять у козака в свiтлицi. Iще ж по стiнах висять i ┐х шаблi,
пищалi пiд срiблом, старосвiтськi сагайдаки татарськi┐, шитi┐ золотом
ронди, нiмецькi гаркебузи, сталевi сорочки, шапки-сисюрки, що вкри║ тебе
залiзною сiткою - i нiяка шабля не вiзьме. От же нiщо тi║ не оборонило
ляхiв i недоляшкiв: допекли козакам i поспiльству до самого серця. Та от
тепер i тi┐ луки, i тi┐ шаблi, i вся та зброя сiя║ не в одного Череваня в
свiтлицi i веселить козацькi очi.
Тiлько ж Петру, Шрамовому синовi, здалось найкраще у пекарнi, хоть там
не було нi шабель, нi сагайдакiв, а тiлько самi квiтки да запашнi┐ зiлля
за образами й поза сволоком, а на столi лежав ясний да високий хлiб. Так
Леся ж усе скрашала собою так, що вже справдi годилось би сказати: "У хатi
в не┐, як у вiночку; хлiб випечений, як сонце; сама сидить, як квiточка".
I розговоривсь iз нею Петро, як брат iз сестрою. А сама Череваниха була
панi ввiчлива: знала як до кого з речами обернутись. Так мо║му козаковi
луччо┐ компанi┐ було й не треба: тут би вiн i засiв на весь вечiр,
дивлячись на чорнi дiвоцькi брови да на шитi рукава.
Як ось i лiзе Черевань, сопучи, через порiг. Уваливсь у хату да,
розставивши руки, до його:
- А, бгатику! - i почав цiловатись.- Ну,- каже,- бгате, не вниз iдеш, а
вгору. То був козак над козаками, а тепер iще став кращий!.. Меласю! -
обернувсь до жiнки.- От нам зятьок! Лесю, от жених тобi пiд пару, так-так!
Га-га-га! Бач, бгате, який я чоловiк? Сам набиваюсь iз сво┐м добром. Так
не бере ж бо нiхто, та й годi! Ходiмо, бгате, в свiтлицю; нехай вони тут
собi пораються. Жiноча рiч коло печi, а нам, козакам, чарка та шабля.
Да, взявши Петра за руку, i потяг до свiтлицi. Обернувсь козак,
переступаючи через порiг,- i серце в його заграло: Леся не спускала з його