"Григорий Квитка-Основьяненко. Козир-дiвка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Як побачив Макуха таку бiду, як вдарить об поли руками, як крикне:
- А що се ти, сякий-такий сину, робиш?
А Левко ж то труситься, як у лихорадцi, та ледве промовив:
- Се, дядюшка, не я...
- Не ти, розбойнику, а тiльки катюжiї руки твої! Берiть його! Хлопцi,
сюди!
Тут вже Тимоха i наскочив з людьми, що покликав з великої хати.
- Берiть його! В'яжiть харцизяку! - кричать усi ув один голос. Схопили
сердешного Левка. Зараз рабу божому руки поясами зв'язали i ноги спутали,
щоб не побiг та не втiк. Далi i повели до волосного правленiя. Шiсть чоловiк
держать його мiцно, щоб не викрутився, а чоловiкiв з десяток або трохи чи й
не бiльш, хто з києм, хто з колякою, хто з рогачем обступили його i
препроводжають, мов рештанта.
Що ж бiдний Левко? Звiсно, що вже йому робити? Нi пари з уст, не
пручається, а йде тихою ступою, з зв'язаними ногами, куди його провадять. На
шиї розбитий замок на вiрьовочцi повiшений, а на предовгому дрючку, мов
запаска у перезвi, причеплений капшук, з котрого вiн грошi крав, щоб усi
бачили i дивились, що се злодiя ведуть.
Ще не вийшли Гаразд Н за ворота, як збiглося народу видимо-невидимо! А
жiночкам тут якраз i припало дiло. Вже одна однiй розказує, як Левко,
Макушин годованець, та прийшов до старого, та до сонного, та мав його
зарiзати, аж тут де узявся Тимоха Макущенко, оборонив батька i, хоч Левко i
його аж двiчi шпирнув ножем у груди, а утреть по горлу рiзонув, одначе-таки
Макущенко його поборов, i руки скрутив, i гукнув на людей, а тут набiгли та
його i схопили.
Оттак собi плетуть i йдуть за громадою, а людей усе бiльш
пiдбавляється, так що вже i просунутися трудно. А дiтвора ж то, дiтвора, так
тi - без сорому казка - тi, бiжачи край його, аж у вiчi йому зазирають та
знай кричать. "Злодiяка! Харцизяка! Дай цiлкового!... Покрав, покрав у
батька грошi!" - i усе прочеє -варнякають: звiсно, дiти.
Що ж Левко? йде i на свiт божий не смiє дивитися! Усе зле, що об нiм
розказують, чує; чує, як смiються з нього; чує, як докладають йому; йде,
йде, та згляне до неба, та, здихнувши тихенько, й скаже: "Господи
милостивий! Чи се я?... Що отеє зо мною сталося?" Часом i озирається меж
народом, чи не побачить, кого йому треба.
На той гвалт вибiгла Ївга вiд сусiди i, не знаючи своєї бiди, питається
декого, що то за прояву ведуть? Як же розказали їй жiночки по-своєму, так
вона так i нестямилась! Поблiдла, затрусилася, зовсiм було впала, так кума
її пiддержала i хотiла швидше вести до якоїсь баби, щоб злизала, думаючи, що
се їй з очей сталося. Якi вже тут очi, коли її парубок, на кого б вона овсi
i не думала, та наробив такого лиха. "Нi, - каже, - кумочко, голубочко, нi,
моя рiдна тiтусю! Вже менi не до знахурки! Ходiм до волостi, послухаємо, що
вiн се наробив, та коли сьому правда, так я тут перед ним ляжу та й вмру".
От прийшли до волостi, i вже начальники позбiгалися, як тiї мухи до
меду, бо вже звiсно, що кому припаде бiла, кому лучиться лихо, а судящим то
вiдсiля, то вiдтiля перепадуть хаптурки, попаде дещо i у кишеню: вони на те
су-дящi... Отже голова й сiв на покуть, як старшина; побiля його старики, а
в кiнцi стола писар з каламарем i папером, та знай кахика, виводячи
чорнилом: "спробовати пера". Писне, та й озира людей; коли хто у простенькiй
одежi, то вiн на тих i не дивиться, а усе погляда, як кiт на сало, тiльки на