"Григорий Квитка-Основьяненко. Козир-дiвка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

випив i калганової, не забув смоктонути i перчикової, попав пiвкурятини, так
її i рiшив, а гусакову кобилку з ногою мерщiй у кишеню, бо в школi вчився,
так не кидавсь дякiвської натури, i вже мерщiй за вареники; от i догнав i
їжею, i напитками тих, що поперед його, мабуть, за час почали, та промеж
таким скорохвацьким дiлом ще вспiв i тричi кахикнути, як писаревi звичайно.
А про те, що голова на нього гримав, вiн не дуже i прислухався, бо знав те,
що "не бiйся тiєї собаки, що гавка", та примiнився i до голiв: який бiльш
хваста, та величається, та порядки задає, той i не тямить нiчого i зробить
не спорячи по-твоєму. От i тут так було.
Поїли, попили, повечеряли на усi заставки. Пан голова ледве язик
вороча, а прочiї судящi та понятиї схопили мерщiй палички та i хитаються над
ними. Пан голова ще змiг-таки подяковати Макусi, викоренити Левка i
обiцятися, що пошле лепорт об усiм дiлi завтра до суду. А пан писар,
кахикаючи над останньою молошною кашею, що доїдав, та поглядаючи на кухлик
тернiвки, знай усами пiдморгує, думаючи: "Не так воно буде, як ви кажете".
Як же рiшив усе i на потуху останню випив, та зараз до голови:
- Куди ж втiкаєте? Пiдпишiте лепорт. Проїзшествiє важноє, треба на усю
нiч послати...
- У суд! - казав голова.
- Але, у суд, - казав писар, - а те й забули єсте, що пан справник
повелiвав, щоб обо всякiм важнiм дiлi, де є полишне, прямо до нього
представляти?
Пiдсунув лепорт до пана голови, дiстав з кишенi каламар, i тикнув йому
у руку перо, i каже:
- Пiдписуйте ж мерщiй... Та де ж ви пишете? Се ви сторчака пiдписуєте!
Голова схаменувся, випрямив бумагу i став складати, та по слову
пiдписувати своє iмення, усе-таки ворчачи на писаря:
- Я не люблю непорядкiв... я вам не Явдоким... в мене неправдою не
озьмете...
Писар пiдписаний лепорт схопив та мерщiй з хати... Пан голова ще таки
добрiв до своєї хати, бо дуже близенько була; а опрочi судящi зайшли не
знать куди, так що ранком насилу їх позбирали. Учинили слiдствiє добре!
Нудиться наш Левко у залiзах, сидячи у холоднiй i день, i другий, вже й
третiй. Калавурнi не пiдпускають Ївги i близько, що йому-то їсточки
приносить, i бiльш усього, щоб його випитати, нащо вiн тi проклятеннi грошi
крав, i як би то покрити сеє дiло, що чи не можна, як часом бува,
викрутитися вiд такої бiди. Так-бо калавурнi так i женуть її вiд холодної.
Пiде, сердешна, додому, за слiзоньками i свiту не бачить.
А Тимоха ж то аж танцює, що звiв Левка, i вже господарює усiм, мов Ївзi
вже й дiла нема. А з писарем так i водиться. I - от штука хiба! - не Тимоха
йому могоричi ставить, а писар йому, та усе йому обiща, що пiде Левко у
Сибiр, покуштовавши плiтей: "Бо вже, - каже, - я так дiлом заправив:
пописав, як Левка над скринею застали, як повнiї кишенi познаходили у нього
крадених грошей, як вiн при таких i при таких обивателях у допросi
признався, що поперед того не раз до скринi навiдовався i тяг вiдтiля грошi;
усе добре зробив; збавлю, - каже, - тебе од урага i супостата, а сестру вже
за мене, хоч присилуй, а вiддай; менi не треба нi худоби i нiчого, тiльки її
одну; усе тобi зоставлю".
Се ж вiн казав та й брехав, щоб йому нiчого не треба було: йому нужди
не було до Iвги, аби б худобу згарбати; а як її було до гаспида, так вiн