"Богдан Лепкий. Мазепа (Укр.)" - читать интересную книгу автора

було вгадати, що це свiтлiйший князь Меншиков. Не великий, не товстий, з
гарним, солодко всмiхненим обличчям, здалеку виглядав як хлопчик. Усмiхом
гетьмана вiтав.
Гетьман наказав здержати карету. Вилiз, а за ним Орлик i Ломиковський.
пм подали коней. Гетьман ще не вспiв ускочити в сiдло, як до нього
причвалав Меншиков, а за Меншиковим i той другий ┐здець, на гнiдому конi.
Цей другий був хлопець лiт 16, високий i худий, з вузькими грудьми,
слаборозвитий. Лице його, над мiру видовжене, з опуклим, нерегулярно
збудованим лобом, виглядало старо й не гармонiзувало з рештою тiла. Жовте,
аж зеленкувате, робило вражiння тяжко схорованого i передчасно зв'яленого.
Довге, темне волосся, обмокле на дощi, безладно спускалося на комiр.
Годi було подумати, що це царевич Олексiй, син Петра i його
престолонаслiдник. Не нагадував батька нi зверхнiм виглядом, нi доведенням
з людьми. Несмiливий, нiби перестрашений, викликував скорше милосердя, нiж
тую пошану, яка належалася будучому носителевi царського вiнця.
Мазепа глянув на царевича i йому зробилося жаль того нещасливого
хлопця. Пригадав собi його трагедiю, добру маму i жорстокого батька.
Батько маму насильно постриг у черницi. Син за мамою тужив. Шукав з нею
стрiчi. За те батько покликав його в Жовкву, щоб покарати.
I гетьман пiдскочив конем до Олексiя. Поздоровив його. Царевич
усмiхнувся якоюсь лагiдною i сумною усмiшкою, вiд котро┐ оживилося,
вiдмолодiло i покращало його негарне обличчя. Малi i круглi, як у риби,
вуста ворухнулися, хотiли щось сказати, але нараз здавили в собi
невимовленi слова i замовкли.
Царевич побачив, що Меншиков хоче говорити. Меншиков почав:
"Його величество, батюшка, наш наймилостивiший цар i повелитель,
здоровить тебе, гетьмане Iване Степановичу, i бажа║ тобi щасливо┐ дороги.
Молить Бога, щоб ти без пригоди вернув додому, де на тебе чекають
великоважнi дiла. Пiд опiку вiдда║ тобi його величество Олексiя, свого
сина".
"Будь ласка, князю, передай його величеству царевi мою щиру подяку за
його великоцiнну пам'ять та за його добротливi побажання. Якщо Господь Бог
не вiдмовить менi сил i здоров'я, постараюся сповнити завдання, яке
вклада║ в мене мiй важкий уряд, на славу Бога, на добро народу i на
вдоволення царя. З великою утiхою приймаю до вiдома, що його величество
цар довiрив менi свого сина, котрому я радо послужу як не чим другим, так
сво┐м досвiдом старечим".
Кажучи це, гетьман поклонився царевичевi, а той ще раз жалiсливо
всмiхнувся i насилу зважився вимовити одне тiльки "Спасiбо!"
"А тобi, свiтлiйший князю,- говорив гетьман, повертаючись до
Меншикова,- щиро дякую, що потрудився нинi i трудишся не раз ради мо║┐
маловажно┐ для тебе персони. Не знаю, як дякувать тобi!"
Меншиков зрозумiв легку iронiю, що окривалася в тiм комплiментi, але
вдав, нiби вiн гетьмановi слова прийма║ щиро до серця. Повернув коня i
разом з царевичем, Мазепою, Ломиковським i Орликом пiд'┐хав до вiйська,
котре уставилося чотирикутниками на лугах i нивах, не жалуючи нi гарно┐
трави, нi зеленого збiжжя, що пропадало пiд кiнськими копитами i пiд
вояцькими чобiтьми.
Козаки стояли по серединi, москалi по боках; ззаду, пiд лiском,
декiлька гармат.