"Юрий Логвин. Слiди на плинфi (укр.)" - читать интересную книгу автора

виставив уперед │ заговорив тим голосом, якого малий н│коли не чув. Так
говорила прапрабаба, коли щось ┐й було ненависне.
П│вень говорив тихо │ дивився Тальцю в оч│ нев│дривне.
- Коней не пущу на пашу - тат│ можуть звести. ▓, кр│м того, Лях │
Н│мець, вони не того т│ста, що ти, в│рний боярський раб. Вони полоненники. ▓
вони спокусяться втечею. А я не хочу, щоб вони т│кали на мо┐х конях.
- Кон│, вони поки що боярськ│... Чи ти ┐х у нього купив?.. - Говорив,
глузливо всм│хаючись, п│дстаркуватий боярський холоп.
- Ти помовч, поводирю! Я з боярином уклав угоду, що в│дпов│даю за все
на будов│ │ в дороз│. Але боярин не сказав мен│ й слова, що мен│
забороня║ться когось │з вас покал│чити за непослух. Це я на власний розсуд
робитиму... - │ в│н повернувся до полоненик│в │ наказав: - Принес│ть води та
розбийте отой дубовий пень на паливо. ▓ розпал│ть багаття. А ти, Будий,
звари кашу. Мусиш краще за нас все це вм│ти - адже в тебе батько ск│льки вже
рок│в боярам куховарить.
Пот│м дядько вийшов за вози, │ П│вник за ним. Дядько оглянув ус│ вози,
зазирнув п│д колеса, перев│рив ос│ й дишла.
Поступово П│вень заспоко┐вся │ зайшов назад межи вози.
П│д начищеним лискучим казаном грало веселе полум'я, а над казаном
схилився патлатий Будий │ щось копирсав кописткою у паруюч│м варев│.
Вечеряли вже при з│рках.
На н│ч дядько розпод│лив три варти. Соб│ призначив другу. Визначив, де
кому спати.
Старш│ холопи почали ремствувати - х│ба не однаково, де кому лягати? Де
хто вмостився, там │ спить!
- Тат│ бродять по л│сах! Княж│ дружини пос│кли полки ворож│, а мал│
згра┐ розпорошились по л│сах та пущах. Наша валка - золота здобич для татей.
П│вник взяв кл│тку │ покликав Реп'яха, щоб вмоститися б│ля тахнучого
багаття.
Але дядько в│дтяг небожа в зат│нок воза.
- Отут спи! - Кинув попону з│ свого коня. - Б│ля вогнища, нав│ть
невеличкого, ти добра ц│ль для лучника. В│н тебе бачить, а ти його - н│!
Малий прокинувся не в│д того, що п│вень Червень кричав, а в│д того, що
дядько П│вень заворушився, в│дчуваючи настання сво║┐ черги.
Дядько поклав спати на сво║му з│гр│тому м│сц│ першого стража Буда, а
сам п│шов по малому табору межи возами. Робив крок │ надовго завмирав,
уважно прислухався. А разом │з ним прислухався │ його неб│ж.
Хропли час в│д часу кон│, подзвонювали вуздечками.
З л│су час в│д часу пливли сумн│ крики др│млюги, та на тому боц│ ручая
пугав пугач, │ к│лька раз│в пробрехала лисиця.
А дал│ знов тиша.
Дядько П│вень п│дкинув жменю дубових ск│пок у затахле багаття, │
червон│ зблиски осв│тили таб│р. Вс│ спали.
Нав│ть кон│ стояли заклякл│, │ лише часом ледь-ледь отрушували шк│рою.
Малий перекинувся гол│черва, │ йому аж дух захопило в│д яскравост│ та
незл│ченност│ з│рок.
В│н довго вдивлявся в них, │ йому здалось, що одн│ були зелен│, друг│
б│л│, трет│ блакитн│, а ще були наче й рожев│. Одн│ св│тили яскраво, │нш│
час в│д часу наче блимали. ▓ в│д ┐х далекого-предалекого мигот│ння │ в│д
шепоту дядьково┐ молитви, бо в│н молився, щоб не хот│лося спати, малого наче