"Юрий Логвин. Слiди на плинфi (укр.)" - читать интересную книгу автора

Малий прокинувся в│д гострого почуття небезпеки. Ясний м│сяць усе добре
│ без вогню багаття осв│тлював. Дядько П│вень сто┐ть, наставлена вперед │
вгору блискуча рогатина. А над возом височить к│нська голова │ над нею
вершник. Вершник свого списа трима║ вгору клюгом. ▓ на шишаку шолома, │ на
спин│ │скриться блакитне сяйво м│сяця. Малий викотився з-п│д лах│в │
наштовхнувся на Реп'яха, що напружився │ нюхтив, чим пахне в│д незнайомого
н│чного гостя.
Малий обережно, наче ласочка, проповз п│д возами, щоб подивитись - а чи
нема║ там │ще │нших вершник│в.
Н│, т│льки цей один.
Особливо увагу малого привернув к│нь вершника. Весь у п│н│, у мокрих
смугах. П│на спадала на землю шматами з вудил, з грудей, з паху. Круп │
стегна були мокр│, наче дощем вимит│. Дядько │ вершник певно вже давно
перемовлялись. Зрештою, вони д│йшли згоди, │ П│вень сказав.
- Зл│зь │з коня │ в│д│йди дал│ в│д воз│в. ▓ списа подай. Я тоб│ його
зразу поверну.
Вершник невдоволено хекнув, але списа обернув │ подав дядьков│ ратищем.
Вершник скочив на землю, але так захитався, що ледь встояв на
розкарячених ногах.
Зросту був високого, при стегн│ погойдувався важкий меч, як в│н
в│дступав в│д свого зап│неного коня.
Дядько ж потяг один в│з за дишло │ створилась якраз така щ│лина, щоб
через не┐ коня провести. Дядько покликав.
- Веди, П│внику, коня сюди. ▓ швидше!
▓ зразу ж з-за воза з'явились П│вник │ Реп'ях. Малий прихопив коня за
мокру вуздечку, а к│нь не пручався, а пок│рно п│шов за малим межи вози.
А дядько П│вень тим часом уже розпутував │ с│длав свою кобилку.
- Що ти мен│ п│дсунув?!! - Обурився вояк, коли малий п│дв│в йому
ос│длану кобилку.
- Вона найсильн│ша │ найвитривал│ша серед ус│х коней! Якби не була така
потворна, то боярин би лишив ┐┐ соб│. Не пожалку║ш! Ще згада║ш мене добрим
словом. А с│дло тво║ на не┐ зараз не час п│дганяти. Сам кажеш - нагальна
справа...
- Та я тебе! - Засичав вершник, п│дбиваючи кобилку просто до воза.
Та не дарма дядько П│вень прославився, що в чотирнадцять рок│в в│д роду
запоров рогатиною ведмедицю при двох ведмежатах.
В│н п│дбив спис вершника знизу │ вб│к, а пот│м пригнув збоку │ вниз.
Може, │ погнув би вояк, врешт│ решт, дядька П│вня, але хлопець
висмикнув │з сагайдака стр│лу │, мов дарду, метнув, у вершника.
Стр│ла вдарила вояка у п│дбор│ддя.
На мить вояк ослабив руку │ дядько щосили вдарив по ратищу рогатиною. ▓
лезом-наконечником розколов його, ратище, повздовж.
Та й дядько його не зм│г би д│стати рогатиною, бо вояк вм│ло здав
кобилу назад.
- Ну, холопе! Ти мене ще згада║ш!
- Я не холоп! Я боржник! Якщо я в│ддам борг боярину, тод│ й ти в│ддаси
мен│ борг. А зараз пр│ч зв│дс│ля! Бо п│дн│му холоп│в!
Та боярських людей не довелось будити. Вони вс│ попрокидались. Будий │
Талець нап'яли луки, │нш│ похапались за рогатища та сокири.
Вершник розвернув кобилу │ мовчки помчав у темряву.