"Юрий Логвин. Слiди на плинфi (укр.)" - читать интересную книгу автора

буд│вл│ всередин│ м│ста-града.
Малий поводив очима в│д одного краю до другого краю м│ста. ▓ не йняв
в│ри, що таке може бути. Адже тин-паркан, що оточував ┐хн║ село, був не
б│льший, н│ж в│дстань м│ж двома бойовими вежами у ки┐вських ст│нах.
А Талець тим часом пояснив П│внев│:
- Якщо просто ┐хати, то на Либед│ треба за перев│з платити. А якщо
бродом через Либ│дь, то треба добрий гак робити.
Дядько П│вень розв'язав великий капшук │ витяг м'як│ грош│ - зимов│
с│р│ хутра б│лок. Талець здвигнув плечима: мовляв, тоб│ доручив боярин ус│
клопоти - ти │ турбуйся.
Вони неквапно спустилися до Либед│.
▓ вгору проти теч│┐, │ вниз по Либед│ пропливали лод│┐, вантажен│
паками, барилами, коробами та м│хами шк│ряними просмоленими.
Вони йшли на веслах, з│ спущеними в│трилами │ складеними щоглами. Бо
саме тут було напнуто через р│чку линву для перевозу.
Закликали перев│зника з того берега, │ в│н разом │з сво║ю дебелою
чорноокою донькою перегнав два здоровенних човни, з'║днаних дерев'яним
щитом. Вози затягли на перев│з, а коней уплав через р│ку пустили.
Т│льки коли гнали коней, дочка перев│зника скрикнула раптом: "Ой!" │
зразу ж себе вдарила по губах, та полохливо озирнулась на батька. Але батько
був заклопотаний саме тим, що п│дкладав п│д колеса дерев'ян│ колодки.
Д│вчина-перев│зниця прис│ла навкарачки б│ля малого, щоб батьков│ не
було видно.
- Хлопчику! Де ви цього рудого коня купили?
- То наший к│нь,.. - не дуже впевнено збрехав П│вник.
- Не бреши, малий ловець, - вона подивилась на яструба, що зирив │з
кл│тки жовтим холодним оком. - На кон│ княже знамено - тризуб!
Малому стало соромно │ в│н в│дхилився наб│к │ проказав:
- Цього коня сьогодн│ вноч│ зам│няв на боярську кобилу один вусатий
чолов│к. ▓ лихий!..
- Х│ба той вусатий злий?
- Бо в│н хот│в дядька погнути! Якби не я, в│н би погнув дядька...
- А ти що?!
- А я його поц│лив у лице...
- Та як ти посм│в?! - Скинулась д│вка. - Ти зна║ш, цуценя, що це самого
князя гонець?! То в│н був страшно змучений │ тому не стер вас на порох!..
- Не здола║, бо я заговорений! - Похвалився П│вник.
- Ой, стереж│ться, ой, начувайтеся, обшарпан│ деревляни! - Злостиво
проказала кр│зь зуби. Та й п│шла до батька, що вже вдруге кликав ┐┐.
Коли запрягали коней на тому берез│, П│вник усе виклав дядьков│ П│вню.
Той спохмурн│в │ спитав:
- А вона н│чого б│льше не говорила?
- Жодного слова.
Дядько став ще б│льше насуплений │ наказав пильно доглядати г│нцевого
коня.
- Та ти сам ведеш коня?! Як же це я доглядатиму, дозиратиму, коли ти
ось?!
- Не годиться мен│ все головою крутити, роздивлятись на вс│ боки. Зразу
пом│тять, а як дитина непосидюща - н│хто не зверне уваги...
По схилах сугорб│в, що поросли тут яблунями чи грушами, розкидались