"Юрий Логвин. Слiди на плинфi (укр.)" - читать интересную книгу автора

купками невелик│ садиби з │стобками, коморами, кур│нями.
Ще один високий пагорб подолали │ вже тепер на його шпил│ затримались.
П│д ними виросла незл│чена к│льк│сть будов: │ величезн│ рублен│ та мазан│
хати, │ двоповерхов│ зруби з опасанням, обнесен│ тинами та парканами, а дал│
вже за цими буд│влями зводились дерев'янн│ мазан│ б│лою глиною зруби
городень. В одному м│сц│ за гострими верхами дубових паль височ│ли гори
болонк│в тесаних │ стовбур│в ще необчухраних, купи б│лого каменю, червоно┐
глини. У к│лькох м│сцях стрим│ли наче щогли товстенн│ з перекладиною нагор│,
а там п│дв│шен│ кол│щата. Через кол│щата перекинут│ товстенн│ линви, │ тими
линвами гурти роб│тник│в п│дтягали вгору │ перекладали найтовст│ш│ дубов│
стовбури.
По вс│х пагорбах навколо м│ста лет│ла луна в│д удар│в сокир, цюкання
тесел, удар│в молот│в, рип│ння кол│щат на колодах, крик│в людей.
П│вников│ аж голова обертом п│шла в│д такого камеш│ння та ┤валту на ц│й
будов│ укр│плень.
Реп'ях теж збентежився вс│║ю сво║ю собачою натурою, │ тому тулився до
воза │ хвоста припустив.
▓ ось уже валка на узвишш│. Тут якраз роб│тники сокирами-потесами та
теслами на ш│сть граней обчухрували дубов│ болонки.
Дядько П│вень, обсмикнувши одяг, скочив на землю. Малому було ц│каво,
що говоритиме з людьми його дядько, та наказ пильнувати коня треба
виконувати.
А на рудого коня д│йсно звернули увагу т│ роб│тники, що розколювали
клинами коротк│, на зр│ст людини, болонки.
Люди ж робоч│ направили дядька до середини м│ста, туди, де мешкав
городник.
А в│н мешкав у садиб│ п│д самим валом. Садиба невелика, але м│цно
поставлена. Парканом обнесена гостроверхим, ворота з кованими штабами. ▓
хата в два поверхи, з гострим дахом високим.
Дядько застукав до вор│т. ▓ зразу ж рипнули двер│, │ на галерею
виступив високий чолов│к. Оч│ в нього глибоко запали п│д навислими бровами.
- Хто такий? - Гостро спитав високий │ задер п│дбор│ддя з коротким
стриженим волоссям.
- Я П│вень. Я в│д боярина Судомировича. Прив│в його холоп│в на княжу
роботу. Прив│з дерево, вуг│ль, смолу, живицю, в│ск.
- Зайди на подв│р'я.
А тод│ спитав, спустившись з галере┐ крутими сходами:
- Ск│льки вас холоп│в?
- Холоп│в десять. Два полоненика. Ще я │ м│й неб│ж, - в│дпов│в дядько
П│вень │ чомусь схопив П│вника за руку │ випхав перед себе.
Тим часом двер│ в п│дкл│т│ на перш│м поверс│ розчинилися │ зв│дт│ля
визирнуло на дядька П│вня │ на П│вника п'ять дитячих облич. Ус│ з великими
карими очима, геть б│ляв│, │ вс│ п'ятеро - д│вчатка.
Старша, що вже до отроковиц│ наблизилась, глянула уважно на дядькове
заплетене в коси волосся, що звисало на груди, сказала щось молодшим, │ вс│
весело захихикали. Бородатий невдоволено насупився.
- Чого так мало тв│й хазя┐н, холопе, прислав людей?
- Я поки що не його холоп. Я боржник на три роки. В│дроблю - │ в│льний.
- Слухай мене уважно, - суворо мовив до П│вня городник. -У мене
списано, ск│льки роботи мають зробити тво┐ люди. Як ск│нчите - зразу ж