"Юрий Логвин. Слiди на плинфi (укр.)" - читать интересную книгу автора

- Спат-ти х-х-хочеться! - Цокот│в зубами хлопчик.
А дядько мовчки натягував св│жу, вишивану червоним, сорочку.
▓з ком│рчини, з-п│д рибальських снастей дядько витяг сво┐ припаси - два
глеки меду, голову воску │ ще щось у м'якому липовому кошел│. Малий
здогадався, що то хутро. Сам дядько не ┐в │ малому не дозволив, а т│льки
воду пив, поки вс│ сн│дали. Пот│м в│н кивнув Ляхов│ й Н│мцев│, │ вони вийшли
з-за столу.
Залога при брам│ здивовано вибаньчилась на дядька, що йшов позаду двох
чужинц│в з рогатиною │ сокирою за поясом, а за ним плуганився сонний хлопчик
з великим берестяним коробом за плечима.
Лишивши полонених │ зброю в городника, дядько │ неб│ж крокували
неквапно х│дниками Верхнього М│ста. Вулиц│ були р│вн│ та вузьк│, мощен│
дубовими колодами. Вздовж вулиць тяглися паркани соснов│ й березов│, дубов│
та кленов│.
Проте не на вс│х подв│р'ях чулось життя, не над ус│ма мовницями та
│стобками вились дими. Раз по раз розписан│, оздоблен│ │ р│зьбою, │ фарбою
буд│вл│ мали закрит│ дошками в│конниц│, а перед вор│тьми на стежц│
пробивався пухнастий спориш.
- Дядьку! Чого ц│ двори мертв│? У Ки║в│ пошесть була?!
- Не пошесть, а лядський король Болеслав, як т│кав │з окаянним
Святополком │з Ки║ва, забрав соб│ у полон не смерд│в простих, а тисячу
ки┐вських бояр! Тепер вони далеко в полон│ сидять!
- А де ж ┐х тут тисяча назбиралася? - Малий аж спинився │ рота розкрив.
- Ну? Чого спинився? Ми до заутрен│ йдемо - там ┐х │ побачиш.
Вони поминули велику площу, огороджену гострим паколлям. З-за гострих
пакол│в визирали рожево-с│р│ та рожево-б│л│ мури, виведен│ на людський
зр│ст.
Дядько притишив кроки │ не стримався.
- Оце сюди ми возили вчора вапняк! Його тепер гасять у ямах... Бачиш,
як би б│лий дим клубочився? Ото, знай, там у ямах вапно гаситься. Як вапно
ще не вигасилось │ туди в яму щось живе кинути, то вапно його з'┐сть,
розчинить │ сл│ду не лишиться.
- ▓ в│д к│сток н│чого?!
- ▓ в│д к│сток! - Ствердив дядько...
Вони вийшли до брами Володимирового М│ста якось неспод│вано. Звернули у
завулок л│воруч - │ зразу перед брамою мурованою з каменю │ цегли плинфи,
затинькованою │ поб│леною якоюсь, аж наче рожевою, крейдою. Та й розписаною
дивними в│зерунками р│зного з│лля понад самими стулками вор│т.
Пройшли по дзв│нких плахах п│дйомного моста │ стали перед вартою.
Воротар│, при збро┐ │ в лускат│м броньов│м обладунку спитали:
- Хто так│? Куди йдете?
- Я П│вень, на │м'я Павло, │з земель Вруцьких...
- Древляни?
- Ага. А це м│й неб│ж, П│вник. ▓демо на заутреню до собору Пресвято┐
Богоматер│. А в короб│ жертва попинам. На мене чар│вниця закляття вчинила.
Хочу в Богородиц│ захисту просити...
- А що сильна чарод│йка? - Спитав другий вартовий, певно, добр│ший, н│ж
перший.
- Молода │ ма║ багато сили чарод│йсько┐. - В│дказав дядько, хитаючи
розпачливо головою.