"Юрий Логвин. Слiди на плинфi (укр.)" - читать интересную книгу автора

моху наклав, щоб не так ноги тупали об землю, хоч його хода │ так була
нечутна. За десять перелет│в стр│ли в│н уже був на узвишш│, в Липов│м гаю.
Зв│дси, з високого м│сця, було видно: на далеких верхах горб│в запалювались
вогнища.
П│вник посп│шав на п│вдень до Либ│д│, т│льки не до перевозу, а значно
дал│, вниз по теч│┐. За вогнищами на пагорбах, почали св│титись вогн│ │ в
долинах, глибоких ярах. Не в│д б│гу, а в│д хвилювання в малого закалатало
шалено серце. Було страшно, бо не знав, чи не прича┐лись де княж│ люди, щоб
хапати тих, хто поганськ│ │грища водить. Було страшно, щоб не пом│тили
парубки │ д│вчата його малол│тнього, за таке зухвальство йому можуть бути
велик│ непри║мност│. ▓ ще йому хот│лося подивитися, як д│вки ворожать на
вод│, як скачуть через вогонь парубки │ д│вчата, як спалюють опудало Купали.
Малий посп│шав через гай │ на якийсь час дерева закривали вогн│ на
найвищих пагорбах. Коли ж в│н знов вийшов на хвилясту р│внину, покриту
невисокими чагарями, то побачив, що к│льк│сть далеких вогн│в зб│льшилась.
З'явились на схилах │ рухом│ вогн│. Одн│ з тих вогн│в крутились на
невеличкому простор│ - то зникаючи, то з'являючись з-за чорних куп дерев.
Друг│ вогн│ виникали на горбах │ котились униз │з шаленою швидк│стю. Ще
здавалося, н│би за ними, по всьому схилу гори тягнуться червон│ вогнян│
хвости. Спочатку малий не м│г второпати, що це воно, аж раптом став │ вдарив
себе по лоб│. Та тож вогнене колесо вогненно┐ колесниц│ бога Сонця. Добре,
що тут так│ височенн│ гори │ можна сонячн│ колеса пускати. Ось стежка п│шла
вгору серед густих чагар│в. Коли П│вник подряпався на греб│нь горба, йому
просто в в│ч│ вдарили вогн│. В│н в│дскочив назад п│д захист т│н│ густого
куща. Добре обдивився осв│тлену галявину │ здивувався: посеред галявини, на
г│лках засохлого дуба палили в'язанки сухо┐ берести. Н│де н│кого. Малий
н│чого не зрозум│в спочатку. ▓ тому обминув осв│тлену галявину в кущах, дал│
по стежц│ прийшов вгору над урвищем │ побачив багаття, б│ля якого теж
н│кого. А знизу св│тло в│д багаття проривалось кр│зь кленове верхов│ття
червоними променями │ сполохами золотих │скр. ▓скри високо лет│ли вгору
роями густих вогняних бдж│л. Але дал│ як│сь темн│ т│н│ по навск│сному
пагорб│ над р│кою скакали навколо трьох величезних вогнищ. Малий згадав
розмову старших, що сперечалися м│ж собою │ гадали, чи попини цього разу
випросять у князя стражу, щоб ганяти купальськ│ │грища. Певно, от│ вс│
вогн│, про всяк випадок, розпалили юнаки, щоб сплутати, а одночас │
подратувати страж│в. Але малий чув ще й таке. Говорили м│ж собою поважн│
каменяр│ на Соф│┐вському подв│р'┐: "Не буде наш каган поп│вським забаганкам
потурати - не посилатиме стражу проти купальських │грищ". "Авжеж, -
погодився другий. - П│сля того, як препадлючий Анастас│й покрав ус│ княж│
скарби │ подався до лях│в, каган став обачн│ший. Не всяке слово грецьке
зразу чу║... Б│дна наша земля... На Бога мен│ не шкода останнього шеляга...
Але ж наше золото й ср│бло, │ хутра на церкву, пливуть до Царграда". "Тихше,
- ще хтось почу║! "- │ каменяр│ р│вно задовбали важкими теслами по рожевих
шиферних плитах.
П│вник по з│рках побачив, якраз п│вн│ч настала. Настав час ворож│ння.
Тепер треба перейти ще два пагорби │ там, за тими долинками чар│вне м│сце.
Там, де влива║ться повноводий ручай до Либ│д│. Там, говорили м│ж собою
старш│, ворожать, за поганським звича║м, д│вчата на в│нках. Потихеньку
переказували, що в тому м│сц│, хто ворожить, в того все збува║ться
точн│с│нько! Чи погане, чи хороше - як наворожилось! Тому в це м│сце не вс│