"Юрий Логвин. Слiди на плинфi (укр.)" - читать интересную книгу автора

його учасником пота║много, найпота║мн│шого ворож│ння на пл│дн│сть. Саме про
це ворож│ння в│н, ще зовс│м безштаньком, чув, як говорили молодиц│,
озираючись, щоб не було де д│тлах│в старших. А на нього, безштанька, вони │
уваги не звертали.
В│н зрозум│в, що коли в│н голий з голими купальницями стрибав через
багаття, що в│н був уособленням Ярила, що розпалю║ х│ть, яр│сть │ опл│дню║
все живе.
А цим в│нком │ ножем товстуха н│би говорила: "Ось тоб│ щаслива ворожба!
Тоб│ випало, б│льш н│ж кому, тоб│ дозволили б│льш, н│ж кому! Отож │ди │
мовчи, як належить дитин│! Як мовчить в│нок, як мовчить н│ж, як мовчить
сухий стовбур!"
В│н посп│шив додому швидко й рад│сно.
Переб│гав з пагорба в долину, │ з долини знов на пагорб.
▓ ще П│вник вир│шив мертво про все мовчати.
▓ тод│ той, м│ський Бог, зроблений на глинян│й дощечц│, з сяйвом
навколо голови, н│чого не знатиме.
Н│, в│н його не обдурюватиме, бог│в дурити не можна. Просто в│н
мовчатиме, бо той Бог м│ський. В│н там всим розпоряджа║ться. В│н новий Бог.
А стар│ боги живуть │ в деревах, │ в камен│, │ в джерелах, │ в блискавках...
А позаду н│ч купальська сяяла вогнями, вибухала сп│вом. Та повол│ все
затихало, бо в│н в│ддалявся в│д р│чки │ наближався до осель.
Та коли вже до пагорба лишалось зовс│м трохи, в│н побачив к│нськ│ т│н│,
що рухались безшумно через белебень до невеличкого гайка. Вп│знав коней.
пхн│ кон│. Але не йдуть, а пливуть без звуку. ▓ копита не б'ють об
затверд│лу, як кам│нь глинисту стежку!
Не │ржуть │ не порскають.
В│н припав п│д кучу.
Уважно придивившись, побачив на спин│ в Гн│до┐, а саме це була вона,
розпластану людську постать.
А з гайка пропищала др│млюга.
▓, лежачи на Гн│д│й, т│нь теж в│дпов│ла голосом др│млюги.
Отже, це тат│. ▓ вони зводили п'ятьох ┐хн│х коней.
Малий натяг через голову в│нок на шию │ потиху попрямував в│д куща до
куща. Униз.
Щоб наблизитись непом│ченим до гаю. Це йому вдалося. Чутке вухо
хлопчика вловило слова суперечки двох:
- Чого ти один прийшов?.. Ви що, з ним подур│ли?... Трьох коней було
мало?.. Що в│н там робить?..
- Тих-х-хо! - Шип│в певно той, що при┐хав, лежачи на Гн│д│й. - Там ще
добрих дв│ кобили. В│н ┐х ось-ось приведе!..
- Ану швидше в│дправляйся до нього │ давай назад. Час уже до схованки.
Ось-ось почнуть з │грищ вертатись │ нас побачать!
▓ схопив, певно, за горлянку того татя, що пригнав коней, бо в│н
захрип│в.
- Зараз я,.. та зараз же...
▓ зразу ж в│д купини дерев в│дд│лилась т│нь │ поб│гла п│дтюпцем через
в│дкрите м│сце │ вмить щезла за пагорбом.
П│вник тихо-тихо, обережно-обережно посувався м│ж кущами вперед │ молив
подумки нового Бога │ вс│х старих бог│в, щоб вони розчистили його шлях до
коней в│д сухих г│лок.