"Юрий Логвин. Слiди на плинфi (укр.)" - читать интересную книгу автора

нав│ть обнюхував, мов мисливський пес.
Зал│зши на Строкату, довго сид│в мовчки.
Сид│в, голову похнюпив.
Цмокнув, рушив, направив Строкату до р│чки. П│дняв стр│ли й лука
високо, коли кобила зайшла у воду. Дядько не знав цього м│сця - думав - кон│
попливуть. Та виявилось, що тут було м│сце пота║много броду. Вони тому
швидко перейшли на той берег. ▓ дядько П│вень показав, що в│н не т│льки був
ловцем в│дчайдушним, а м│г сл│д │ по людин│ гнати, │ по зв│ров│.
Вони до┐хали до того м│сця, де тат│ роз│йшлися двома стежками.
Л│воруч з трьома к│ньми, праворуч - один вершник. Дядько уважно
роздивився мокр│ ганч│рки з к│нських копит. пх тут, за непотребом, викинули.
В│н ┐х в│ддав П│вников│.
Вивчав сл│ди, щось мимрив п│д носа:
- Це Соловая. Вона його скине. Вона ненавидить вершник│в... А в│н │ не
найкращий вершник... Бач, ось як │дуть сл│ди... В│н погано нею управля║.
Скине!.. - Пророкував │ рад│в │з свого пророцтва П│вень.
Вони ще про┐хали по заболочен│й л│сист│й долин│ з версту │ почули з-за
густих очерет│в к│нське слабе │ржання.
Межи шуворами Соловая кобила загрузла задн│ми ногами, а передн│
закинула на купину. Силувалась, пружилась, намагалась, аж стогнала, витягти
задн│ ноги │з трясовини.
Дядько сп│шився │ спробував д│статись до кобили. Та зразу ж
заколивалась, заворушилась зелена тонка покр│вля трясовини. Захлюпала руда
смердюча вода кр│зь в│конце в зелен│м покривал│.
Дядько бачив, що трясовина не в│дпустить свою жертву, свою здобич.
В│н вибрав найгостр│шу стр│лу │ наклав на тятиву. Напнув тугого лука.
Не зм│г пустити стр│лу. Заклав назад у сагайдак.
В│дв'язав в│д пояса аркан. Одним к│нцем обв'язав Строкату по грудях, а
аркан, тобто петлю, спром│гся накинути на шию Солов│й.
Здав Строкату назад, │ вона потягла линву.
▓ витягла Солову з трясовини, водночас ледь ┐┐ не задушивши. Ще б мить,
│ Солова вдавилася би у аркан│. Та дядько П│вень не пожал│в аркану - розтяв
гострим клюгом рогатини. Кобила ледь п│двелася. Тремт│ла вс│м ║ством. З не┐
ст│кала руда болотна жижа.
Але дядьков│ було байдуже. В│н об│ймав ┐┐ за шию, огладжував по щоках.
Ледь що не ц│лував.
Вони по┐хали дал│ по сл│дах межи верболозами. За тим, що був з трьома
к│ньми.
На зручн│й, неприм│тн│й галявинц│ дядько закляв │ вир│шив вертати
назад.
- Тут ┐х хтось чекав. Ще один. От дивись - сл│ди.
Пот│м вони за┐хали в ручай. ▓ нев│домо куди п│шли - вниз по теч│┐ чи
вгору? Он там на п│сочку на т│м боц│ сл│д│в нема║... А там │ще озера...
Вони повернули, │ на зворотньому шляху забрали Соловую.
Вона н│куди не йшла. ▓ траву не скубла, а стояла, понуривши голову.
Нараз дядько спинився │ схопив П│вника за плече.
П│вник закуняв, сидячи охляп на кобил│. Хоч як не пекла рана на спин│,
а проте спати хот│лось смертельно, н│який б│ль не розв│ював сон.
- Ти ┐х запам'ятав?!
- Н│... Т│льки зда║ться, той,.. що з обушком... схожий на тих, що