"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

недавно вписався до сiчового ре║стру i, хоча сам походив з Правобережжя,
попросився до Лубенського куреня. - Крикни, щоб перестали стрiляти!
Тхiр приклав долонi до рота i загукав:
- Ой║, оглан-джан! Не стрiляй! Сво┐! Сво┐!
Зi стiн замахали руками. Почулися крики. Тим часом каюк пристав до
берега, i переодягнутi татарами запорожцi з галасом i зойками сипнули до
фортецi. Добiгши до ворiт, вони вiдчайдушне загрюкали. Тi, хто добре вмiв
по-татарськи, навперебiй волали про допомогу.
Однак ворота не вiдчинялись. Тiльки вгорi, на вежi, з оглядового
вiконця висунулася кругла голена голова татарина.
- Ой║, оглан-джан! - зарепетував Тхiр. - Вiдчини! Аллах вiддячить тобi
за добрiсть твою! Не дай загинути вiд рук невiрних!
Татарин заморгав очима.
- Чекайте, я запитаю бея, чи можна вiдчинити ворота!
- Ах ти, дурна твоя башка! Поки ти шукатимеш бея - хай аллах продовжить
його лiта! - козаки посiчуть нас, як безмозких валахiв!
Однак татарин не поспiшав вiдчиняти ворота. З вежi доносилися
суперечки: вартовi, видно, не знали, що робити. А запорозькi чайки вже
вирвалися на середину рiки, Залп iз гармат не зупинив ┐х. Вони ще швидше
ринули вперед. Другим залпом розтрощило одну з чайок. На поверхнi води
закружляли червонi плями. Та й це не зупинило вiдчайдушного пориву
запорожцiв.
Бачачи, що переляканi охоронцi фортецi не наважуються вiдчиняти ворота,
Звенигора почав лаятись, погрожувати кулаками.
- Гей, ви, боязкi шакали! Дурнi iшаки┐ Я посланець великого вiзиоа
Мустафи-пашi! Я везу важливий лист вiд вiзира сонцеликому султановi - хай
славиться його iм'я!.. Вiдчинiть негайно ворота, паршивi свинi! Чи ви
хочете навмисне вiддати мене з важливою звiсткою в руки тих шайтанiв,
прокляття аллаха на вашi голови!
Якийсь повновидий ага перехилився з бiйницi, запитав:
- Ти хто?
- Сафар-бей! Посланець Мустафи-пашi! Вiдчиняйте ворота!
Ага сплеснув руками.
- Сафар-бей? О небо! Яким побитом?.. Чекай, я зараз!
По дерев'яних сходах вежi глухо загуркотiло. Брязнули засуви.
Заскрипiли дерев'янi пiдойми - i ворота розчинилися.
Запорожцi ринули в замок.
- Швидше! Швидше! -гукнув повновидий ага. - Сафар-бею, сюди! Я Мемдух
Айтюр... Ти пам'ята║ш мене?
- Звичайно! - вiдповiв Звенигора, вирвавши з пiхов шаблю i опустивши ┐┐
на голову невiдомого йому Мемдуха Айтюра.
Ага впав. Татари, що сторожували ворота, з диким вереском насiли на
Звенигору. Але ┐м навперейми кинулися запорожцi. У пiдворiттi зав'язався
бiй.
На крик вартових звiдусюди бiгли напiводягнутi аскери й татарськi
стрiльцi-сеймени.
- Тхоре, гукай наших, щоб поспiшали! Бо не втрима║мося! - крикнув
Звенигора молодиковi, що крутився бiля нього поблизу.
Тхiр метнувся виконувати наказ отамана. Зата┐вши намiр убити Звенигору,
вiн поки що старався допомагати козакам, бо вiд ┐хньо┐ перемоги залежала i