"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Тхiр спроквола витер шаблю об одяг татарина, сплюнув.
- Змiя! Стрiляла iз лука в наших... Довелося спочатку батька, а потiм -
┐┐...
- А-а, он як!.. Молодець! То вона, стерво, цiлилась у Звенигору... На
щастя. Когут помiтив вчасно i затулив собою товариша... Тепер у нього кров
цiвкою б'║ з рани. Жаль буде, якщо помре, - добрий був козарлюга!..
Ходiмо, брате! Ще багато роботи!
Сiкач побiг до запорожцiв, що вже повсюдно тiснили охоплених розпачем i
вiдча║м захисникiв фортецi. А Тхiр, ще не оговтавшись вiд страху i кленучи
в думцi Чорнобая, який штовхнув його в це пекло, а сам утiк у Крим до Алi,
шмигнув у саклю, щоб поживитися татарським добром.
Бiля Звенигори i пораненого Когута зiбралося кiлька найближчих друзiв.
Арсен обережно витягнув iз грудей товариша стрiлу. Метелиця дiстав з
глибочезно┐ кишенi штанiв плескату пляшечку з горiлкою, насипав у не┐ з
порохiвницi пороху, розколотив - i ту пекучу сiру сумiш вилив на рану.
Потiм зав'язав чистою полотняною ганчiркою.
- Хлопцi, вiднесiть його на човен, - наказав Звенигора.
Старший Пiвненко пiдняв брата на руки i разом з Товкачем понiс до
Днiпра. А запорожцi знову подались у гущавину битви.
Коли впала цитадель, кизи-керменський бей заперся з горсткою сво┐х
во┐нiв у мечетi. З вiкон, з мiнаретiв, з даху вiдстрiлювались вони вiд
насiдаючих козакiв.
Поодинокi розрiзненi яничарськi загони з бо║м пробивалися до мечетi i
пiд прикриттям сво┐х стрiльцiв чинили запеклий опiр козакам.
- Бийте ┐х, дiтки! Бийте недовiркiв проклятих! - загримiв серед бою
голос Сiрка. - Не давайте опам'ятатися!
I "дiтки", серед яких було чимало сивочубих, нехтуючи смертю,
нестримною лавиною поперли на ворога. Один за одним падали яничари,
зрошуючи кров'ю кам'янi плити сходiв, дико кричали турецькi аги й
татарськi мурзи...
Але вже не було тi║┐ сили, яка могла б спинити той натиск, той бойовий
порив, що охопив козакiв!
Звенигора зi Спихальським увiрвались у мечеть одними з перших. Ще
здалеку, через голови низькорослих татар, Арсен побачив вилицюватого бея.
Його заступали сво┐ми тiлами охоронцi. В очах бея свiтився неймовiрний
жах, обличчя трусилося. Бей хотiв би зараз зникнути, провалитися крiзь
землю чи хоча б перетворитися на рядового во┐на. Однак сите, виплекане
обличчя, а особливо оксамитовий бешмет видавали його становище в цiй
фортецi.
- Бею, здавайся! - крикнув Звенигора, вимахуючи шаблею. - Ма║ш честь
здатися самому Сiрковi.
Збоку свистiла важка шаблюка Спихальського. Татари подалися назад,
придавивши бея до стiни. В тiснявi вони не могли вiльно орудувати збро║ю,
заважали один одному. Хтось iз них верескнув:
- Урус-шайтан! Урус-шайтан!
Вiд того крику здригнулися захисники мечетi. Кiлькома сильними ударами
Звенигора проклав собi дорогу до бея. Спихальський захищав його з тилу.
Бей вирвав з блискучих пiхов шаблю. Мабуть, сьогоднi вона ще не була в
дiлi. Схрестив ┐┐ з козацькою.
Тепер Звенигора вже не бачив нiчого, крiм лискучого одутлого лиця