"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

нього i шаблею вiдбив напад приземкуватого огрядного аги.
А знизу вже лiзли Метелиця, Спихальський, Сiкач, Пiвень На палубi
зав'язався короткий, але жорстокий бiй. Замовкли пiстолi й мушкети.
Рубалися шаблями й ятаганами.
- Бийте ┐х, iродiв, хлопцi! - гримiв Метелиця, покриваючи сво┐м
могутнiм голосом гамiр i крики. - Не милуйте проклятих! Вони нашого брата
не милують!
Його шабля не знала втоми. Разом з Сiкачем i Товкачем вiн тiснив
яничарiв до корми i скидав там у воду. Бiля нього вертiвся Шевчик, жалячи,
мов гедзь, тих, що виверталися з-пiд удару Метелицi.
Звенигора бився мовчки. Зате Спихальський, iдучи поруч, не стримував
язика.
- А, холера ясна, маш од мене гостинець, бусурмене! - приказував вiн,
опускаючи на голову яничара довгу шаблюку. -Згинь до дзябла!
Його гучний голос, як i голос Метелицi, наводив жах на ворогiв.
- Налiтай, прошу пана! - гримiв на всю палубу. - Частуватиму повною
чарою!
- Пане Мартине, - крикнув Звенигора, - дивись, яка пташка перед нами!
Сам паша! Живим треба взяти!
В гуртi яничарiв, що вiдбивалися вiд козакiв; червонiла оксамитова
феска пашi.
- А перун на його голову! - заревiв Спихальський. - Ото, прошу пана,
так зустрiч! - I гукнув через голови туркiв: - Гей, паша, здавайся!
Високий худий паша пiдняв очi, i злiсна посмiшка, спотворила його сухе
коричневе обличчя. Сива цапина борода засiпалась, мовби ┐┐ хто смикав
знизу.
- Здавайся, паша! - крикнув i Звенигора.
Паша люто глипнув на козака i вихопив з-за пояса пiстоль.
- Мартине, стережись! - гукнув Звенигора. Та було пiзно. Прогримiв
пострiл. Спихальський зойкнув i випустив з руки шаблю. Куля влучила в
груди.
- Ах, псякрев!.. - Вiн зiгнувся, затулив рану долонями i поволi почав
осiдати на залиту кров'ю палубу...
Звенигора побачив, що крiзь пальцi товариша сочиться Кров, пiдхопив
Спихальського за стан, пiдтримав, щоб не впав пiд ноги очманiлих бiйцiв.
- Браття, кiнчайте ┐х! - гукнув до козакiв. - Але пашу вiзьмiть живцем!
.
- Друже, облиш... То ║сть смерть моя, - простогнав пан Мартин. - Ах,
псякрев! Не доведеться ще раз побачити свою Польську... ойчизну укохану!
Звенигора вiдтягнув його до борту, передав козакам, що залишалися в
чайцi. Люта ненависть, гнiв, жаль струсонули його серце. Не брати пашу. в
полон! Вiдомстити за пана Мартина!
Але бiй уже закiнчився. Всюди лежали вбитi й пораненi. Паша стояв пiд
стiнкою надбудови, схрестивши на грудях руки. По його зморшкуватих щоках
котилися сльози... Козаки навколо нього важко вiдхекувались, витирали з
лобiв пiт.
Звенигора пiдняв шаблю.
- Старий пес! Нема тобi мо║┐ пощадив
Козаки перехопили його,
- Опам'ятайся, Арсене! Ти ж сам казав узяти його живцем!.. Та й