"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

беззбройний вiн...
Звенигора понурив голову. Сльози душили, забивали вiддих. Через силу
видавив з себе пекучi слова:
- Пана Мартина... убив вiн, собака!.. Ех! - Не стримавшись, ударив пашу
долонею в обличчя. - Негiдник!
Той люто блиснув очима.
- Я во┐н! Ти можеш мене забити, гяуре, але ображати не смiй! Я чесно
оборонявся!
Звенигора вiдiйшов.
Бiй на Днiпрi затихав. Кiлька фелюк горiло. Дим сизим туманом слався
понад водою, наганяючи на око сльозу. Чулися радiснi вигуки запорожцiв,
поодинокi пострiли на тих кораблях, де ще турки чинили опiр.
...Перед вечором величезна флотилiя, що складалася iз двох сотень
козацьких чайок i майже сотнi турецьких сандалiв та фелюк, навантажених
хлiбом, порохом, ядрами та iншими припасами, поволi вирушила з гирла рiчки
Корабельно┐ i попливла вгору по Днiпру.
Скриплять кочети, шумлять весла, хлюпоче за бортом тепла вода. Над
рiкою пахне густими пахощами лугових трав, водоростей i кучеряво-срiбних
верболозiв.
Спихальський лежить на бiлих турецьких простирадлах. Над ним схилився
дiд Шевчик, беззубим ротом шамкотить:
- Мати божа, царице небесна, поможи козаковi й заступи його! Спини йому
кров, затягни рану живою плоттю, дай у серце снаги, щоб козацьке тiло
бiльше не болiло, щоб душа мужала, рука - шаблю держала, ноги - по землi
ходили, очi-на ясний свiт глядiли!.. А ти, лихоманко-поганко, бiлого тiла
не ломи! Лети собi на луги, на широкi береги, в чортори┐ на камiння, на
зелене баговиння, в глибокi вертепища, непролазнi хащi-нетрища, де Марище
бродить, де смерть колобродить, - тьху, згинь, пропади, цур тобi й пекi
Шевчик сплюнув через борт i рукавом витер рота. Поки вiн говорив.
Метелиця зневажливо дивився на свого старого побратима. Потiм рiшуче
вiдсторонив його рукою:
- Тво┐ небилицi - дурницi! Ось дай-но я його полiкую! По-сво║му!
Вiн знову дiстав з глибочезно┐ кишенi пляшку, налив з не┐ у рiг, що в
походi замiняв йому кухоль, горiлки, насипав з порохiвницi пороху -
розколотив усе те дулом пiстоля i пiднiс пановi Мартину.
- На, сину, випий половину! - I пiдвiв його. Спихальський випив.
Знесилений, обливаючись холодним потом, важко схилив голову на м'яку
подушку.
Другу половину Метелиця вилив йому на ранку i туго перев'язав чистою
ганчiркою.
- Ось так! Вiдпочивай тепера!
Пiдвiвшись, знову налив у рiг горiлки. Глянув на пожовтiлого
Спихальського, крякнув.
- Ну, за тво║ здоров'я, козаче!
Пiднiс рiг до рота, але несподiвано почув покашлювання Звенигори,
побачив його суворий, осудливий погляд. Рука старого козака застигла в
повiтрi... Потiм поволi, не без жалю, вiдхилилася вiд рота i вихлюпнула
горiлку з рога в Днiпро.
- Кгм, кгм! - крякнув, витираючи долонею сухi вуса. Дiд Шевчик,
дивлячись на пляшку, в якiй ще було трохи жовтувато┐ рiдини, смачно