"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

пораненi, попадавши з коней, на землi зчiплювалися з супротивниками,
вибитими iз сiдел, i вмирали там, пiд кiнськими копитами.
Звенигора бився iз завзятiстю i самозабуттям приреченого: вiдбивав
удари, спрямованi на нього, наносив невiдворотнi удари ворогам, захищав
товаришiв. Його дужий кiнь, пiдкоряючись кожному поруховi поводiв, нiс
вершника в найнебезпечнiше мiсце i там, осатанiвши, налiтав грудьми на
ворогiв i рвав ┐х зубами. А тим часом шабля Арсенова не знала втоми й
спокою. Скiльки спагi┐в уже скуштували ┐┐ гарячого леза!
- Шайтан! Шайтан! - репетували вони, намагаючись здалеку або ззаду
завдати козаковi смертельного удару. Однак Арсен щасливо уникав його. I
невiдомо було, що його рятувало: щастя чи вмiння i смiливiсть.
Та сили були нерiвнi, i один по одному запорожцi падали додолу. Ось уже
┐х тiльки п'ятеро. Тiкати нiяк i нiкуди. З усiх бокiв ┐х оточено ворогами.
Бiльше того - зi степу до спагi┐в прибувало пiдкрiплення: примчав ще один
загiн, i свiжi во┐ни з ходу вступили в бiй. Впало ще тро║ козакiв.
Звенигора зостався вдвох з Пiвнем. До них важко було пiдступитися. Обидва
дужi, невтомнi i смiливi, вони сво┐ми шаблями нiби окреслили навколо себе
невидимий слiд, переступити який не наважувався жоден iз спагi┐в.
Кiлька во┐нiв, що прибули щойно зi степу, сунулися було до Звенигори,
але, не витримавши могутнього удару його шаблi, кинулися врозтiч.
пх зупинив голос аги, що сидiв на красивому сiрому жеребцi.
- Куди, боягузливi шакали? Рубайте гяура!
Звенигора пiднявся на стременах - упiзнав Гамiда. Так от чий загiн
прибув на пiдмогу спагiям! Розмахуючи шаблею, ага завертав утiкачiв i
заохочував iнших во┐нiв спробувати щастя у бою з двома козаками.
- Гей, Гамiд-ага, мерзенний пес! Виходь зi мною на двобiй! Один на
один! Не ховайся за спинами аскерiв! - гукнув Звенигора.
Гамiд теж упiзнав козака. Одутле обличчя враз налилося кров'ю, брунатнi
очi з жовтуватими бiлками мало не вискочили з орбiт.
- Звенигора! Невiрна свиня! - Ага аж задихнувся вiд злоби i радостi, що
охопили його. - Здавайся!
- Iди - помiря║мося силами, Гамiде! Як личить справжнiм во┐нам! -
Звенигора сподiвався зачепити агу за живе, вразити його гордiсть, щоб той
тiльки погодився на двобiй. - Хоча я давно знаю, що ти боягуз! Ти не
вийдеш, бо не впевнений у собi! Ти вже давно не во┐н, а жирний ║внух! До
того ж зрадливий, як шакал!
Спагi┐ в замiшаннi припинили напад на козакiв, утворили навколо них
чимале коло. Чекали, що вiдповiсть Гамiд. Правду сказати, вони й радi були
такому поворотовi справи, бо нiхто не хотiв лiзти пiд шаблю того шайтана.
Але Гамiд розсудив iнакше.
- Кидайте аркани! Хапайте його живцем! - гаркнув вiн на во┐нiв. I
звернувся до аги першого загону: - Джаббар-ага, це твоя здобич, але молю
тебе аллахом - вiддай менi! Той гяур-мiй колишнiй раб!
- Я з задоволенням вiддаю його тобi, Гамiд-ага, - вiдповiв молодий
красивий ага Джаббар.
- Спасибi тобi, Джаббар-ага. Хай аллах здiйснить усi тво┐ бажання!..
Гей, аскери, вперед! Схопiть того гяура!
Один за одним над головами козакiв прошумiло кiлька арканiв. Вони
перерубали ┐х шаблями. Тодi Гамiд витягнув з-за пояса пiстоль - i
вистрiлив у Пiвня.