"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Самойлович обняв його за плечi, посадив на лiжко. Пiднiс кухоль вина.
- Григорiю Григоровичу, дорогий, заспокойся! Все буде гаразд! Ти тiльки
вдумайся в слова вiзира... Адже в них визнання того, що турки втратили
вiру в перемогу. Кара Мустафа вiдступив би й сьогоднi, але бо┐ться гнiву
султана. Йому потрiбно хоч на один день вступити в Чигирин... Ну, то хай
бере його!
Помiтивши напруження i подив на обличчi Звенигори, гетьман махнув йому
рукою, щоб вийшов, а потiм, закривши за козаком важкий полог, продовжив
свою думку:
- Чигирин ущент зруйнований. З кожним днем його все важче й важче
обороняти...
- Однак турки не можуть його взяти! -заперечив князь. - Сьогоднiшнiй
┐хнiй штурм закiнчився, як i всi попереднi, вiдступом... До того ж -
зруйновано тiльки мiсто, а фортеця майже не пошкоджена! В нiй багато
гармат, пороху, припасiв...
- Але ж, боярине, не забувай i про сина... У мене самого серце кров'ю
облива║ться при однiй думцi, що Чигирин треба здати. Та що вдi║ш?..
Чигирин - не Укра┐на . i не Москва! Ми зiрвемо фортецю, пiдпалимо мiсто -
i хай тодi Кара Мустафа ви┐жджа║ бiлим конем на Чигиринську крем'яну гору!
Не велика для нього буде радiсть!
- Що скаже цар! - вигукнув боярин.
Видно було, що в душi вiн погоджувався з доказами гетьмана про те, що
здача Чигирина ще не означала цiлковитого пiдкорення турками Укра┐ни, а
тим бiльше Росi┐, та вiн боявся, що ця здача, вiд яко┐ залежить життя
князя Андрiя, розцiнюватиметься i на Укра┐нi, i в Росi┐ як поразка.
- А що скаже цар, коли турки вiдступлять? - наполягав на сво║му
Самойлович. - А що вони вiдступлять, я впевнений у цьому! Вже зараз ┐дять
саму конину. Запорожцi перетнули всi шляхи, захопили флотилiю, - пiдвозу
майже нiякого! Ми ма║мо сто двадцять тисяч вiйська, багато ядер, пороху,
продовольства... Вiзир зна║ про це. Йому лиша║ться один шлях - тiкати на
пiвдень, у Туреччину. А це означатиме, врештi, що перемогли ми! I вiйсько
нам спасибi скаже, бо ми цим збережемо стрiлецькi й козацькi голови... Ну,
вирiшуй, Григорiю Григоровичу!
Ромодановський довго мовчав.- Потiм зiтхнув i сказав глухо, нiби крiзь
сльози:
- Гетьмане, я цiню твою добрiсть до мене. Однак пристати до тво║┐ думки
не можу... Завтра й позавтрьому Карi┐ Мустафа почне новий штурм, i ми
повиннi бути готовi до того, щоб вiдбити його! Тому я сьогоднi введу
свiжий стрiлецький полк, а тебе прошу пiдкрiпити залогу мiста полком
сердюкiв.
У Самойловича опустилися плечi. Цей наказ - смертний вирок для княжича
Андрiя. Гетьман скрушно похитав великою сивуватою головою, пiдiйшов до
боярина - обняв його.
Ромодановський довго стояв непорушне, затуливши обличчя долонями, потiм
болiсно застогнав i прошепотiв хрипко:
- Сину мiй, прости мене!



5