"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Звенигора стояв збоку, проти вогню, з Кузьмою Рожковим i високим
нескладним Гривою. Слухав - i дивувався: яку то силу ма║ пiсня! Незважаючи
на смуток, що оповив серце, вона окрилювала душу, збурювала глибиннi сили,
якi, мов пiдземнi води, до пори до часу здержуванi холодними важкими
брилами каменю, раптово вирвалися на поверхню i зануртували могутнiм
водогра║м.
Пiсня навiяла спогад про Златку. На козака глянули темно-синi, з
iскорками очi, нiби шматочки зоряного неба перед сходом мiсяця. Тiльки
смутнi i далекi-далекi... Чому?.. Звенигора здригнувся. Невже тодi, коли
до щастя - один крок, невблаганна вiйна зруйну║ його, проведе мiж ним i
Златкою межу, яку не в силi переступити жоден смертний?.. Златко, Златко,
тепер, коли ти така близька i водночас далека, ти стала ще жаданiшою, ще
рiднiшою! Ти ввiйшла в серце, як пiсня, i, як пiсня, назавжди лишишся в
ньому!
А кобзарева пiсня будила вже новi думки i почуття. Десь там, у темрявi,
зовсiм недалеко, за мiськими стiнами, прича┐вся хижий ворог i, може, саме
в цю мить готу║ пiдкопи, щоб проникнути в мiсто, набива║ порохом гармати,
щоб зi сходом сонця посiяти смерть i вбити цю пiсню!.. Затоптати в землю
┐┐ разом з душею людською! А саму землю потiм зробити сво║ю...
Нi, не можна допустити до цього! Не можна дозволити убити пiсню i живе
слово, бо в словi i пiснi - душа народу, його минуле, сучасне i майбутн║!
А що саме тiло без душi? Живий труп! Робота?! Гнiй, яким удобрюють чужу
ниву! Або ж, у гiршiм випадку, - плоть, у яку злi люди вдихають отру║ну
душу яничара!
По спинi Звенигори прокотилася холодна хвиля. Нi! Не можна допустити до
цього! Не можна дозволити ордам султана котитися вiд Карпат до Дону i
нищити все живе на сво║му шляху! Треба тут, пiд цi║ю кам'яною Чигиринською
горою, зупинити ┐х i вiдкинути геть за море!
Вiн глянув на суворi обличчя воякiв. Давно не голенi, змарнiлi,
закопченi димом, вони здавалися вирiзьбленi з каменю, витесанi з мiцного
мореного дуба. Такi не вiдступлять! Не здадуться!
Ось московськi драгуни. Стрункi молодi хлопцi. Звiдки вони? З само┐
Москви, з Тули чи Смоленська? А чи з-над берегiв далеко┐, нiколи не
бачено┐ ним рiки Волги, що, кажуть, удвiчi бiльша за Днiпро?
А там сидять стрiльцi. У сiрих каптанах, ялових чоботях сидять на
колодах, схиливши бiлявочубi голови, з прихованим смутком слухають пiсню
укра┐нського кобзаря, i не в одного - бачиш? - блищить проти полум'я в оцi
сльоза. То дарма, що слово мовиться трохи iнакше! Але душа в нiм - своя,
рiдна!.. Завтра вони разом з козаками грудьми стануть проти спiльного
ворога, i, може, не один з них пролл║ кров за те, щоб i надалi тут вiльно
лунала ця прекрасна, розкiшна пiсня!
А ось - козаки. У червоних, що вночi здаються темними, жупанах, широких
шароварах, бронзоволицi, темноокi. Вони сидять i стоять уперемiш з
драгунами i стрiльцями, побратимами по збро┐ i долi.
На душi Звенигори стало легко. Нi, не затопить турецька навала зелених
берегiв Днiпра! Не буде татарський кiнь пити з нього води! Не здолати ┐м
об'║днано┐ сили Москви й Укра┐ни!
Стихла, завмерла пiсня. Кобзар сидiв, прихиливши сиву голову до грифа
кобзи, а стрiльцi, драгуни й козаки безмовно стояли навколо, i в ┐хнiх
серцях, здавалося, ще бринiли невгасимi задушевнi звуки...