"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Дiвчина зблiдла. Во║вода пригорнув дочку.
- Не хвилюйся, Златко. Це ще нi про що не говорить. Невже ти дума║ш, що
зi Спихальським обов'язково ма║ бути i Звенигора?
- Не знаю... Але менi чогось так моторошно стало на серцi...
- Дурнесенька, заспокойся I Зараз ми про все дiзна║мося.
Златка тремтiла. Хiба батько розумi║, чому в не┐ так тiпа║ться серце?
Чому краска збiгла з личка i враз похололи руки?.. Пiсля трагiчних подiй у
Чернаводському замку, коли врятувалась тiльки третина гайдутинського
загону й во║вода вивiв його в гори i в дикiй неприступнiй мiсцевостi
збудував новий стан, забравши туди й Златку, про козака Звенигору в загонi
говорили в минулому часi. Дивувалися його мужностi, хвалили за вiдданiсть
друзям. Але це були розмови принагiднi. Нiхто особливо не сумував з того,
що козак зник. Лише Златка i Яцько, який врятувався разом з небагатьма
iншими, думали про нього, вiрили, що вiн колись та повернеться до них. А
Златка тiльки й жила надi║ю на це.
I ось з'явля║ться Спихальський! Що то вiн скаже ┐й про Арсена?
Гайдутини наближались. Коли до стану лишилося крокiв триста, наперед
вирвався Яцько, прудко побiг нагору до Златки i во║води Младена.
- Златко! Златко-о! - долинув його голос.
Златка рвонулася вниз. Во║вода простягнув руки, щоб затримати ┐┐, але
дiвчина легко, мов сарна, перестрибнула через камiння i помчала назустрiч
гайдутинам. Голос Яцька сказав ┐й усе.
- Арсен?
- Вiн! Живий! - Яцько весело усмiхнувся. - Утiк з друзями з галери...
Останнiх слiв хлопця вона вже не чула: кинулась до нош. Не помiтила
навiть, як розправив рукою вуса i розцвiв в усмiшцi пан Спихальський,
побачивши ┐┐. Зразу впiзнала Арсена. Лежав вiн на животi, блiдий,
змарнiлий, з заплющеними очима i мiцно стиснутими вустами, що пошерхли вiд
внутрiшнього жару.
Тихо взяла його руку в свою. Вiн розплющив очi. I враз здригнувся.
- Златко!
Дiвчина крiзь сльози безмовно кивнула головою i потисла козакову руку,
стримуючи сво┐ почуття. Арсен теж не промовив бiльше нi слова. Тiльки
держав у сво┐й гарячiй руцi холоднi пальцi Златки i, поки й винесли ношi
на гору, блискучими очима дивився на ┐┐ зблiдле, але таке миле i рiдне
обличчя.
З гори, накульгуючи на поранену ногу, поспiшав во║вода Младен.



2

Щастя, як вино, - п'янить... Побачивши Златку, а потiм во║воду i Якуба,
Звенигора вiдчув, як у нього, мов вiд хмелю, зашумiло в головi. Серце
ладне було вирватися з грудей. Ще нiколи в життi йому не доводилося так
хвилюватися, як сьогоднi. Хотiлося про все розпитати, про все зразу
дiзнатися.
Пiсля перших коротких привiтань його занесли в колибу.
- Де ж панi Анка? - спитав Арсен, не бачачи ┐┐ серед гайдутинiв, якi
зустрiчали його.