"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

На обличчя во║води впала тiнь.
- Вона не може вийти, Арсене. Тяжко захворiла... Але ти побачиш ┐┐, як
тiльки сам станеш на ноги.
Якуб i Драган допомогли Звенигорi роздягнутися, поклали на широку лаву,
застелену кошмою. Коли зняли сорочку, Якуб охнув. Вся спина козака була
всiяна виразками i ранами.
- Пiзнаю таволгу, - сказав Якуб. - Яка мерзота!
- Так, мене били таволгою. Уже минуло бiльше тижня, а зда║ться, i досi
в тiлi стирчать ┐┐ колючки...
- Ну, потерпи трохи, хлопчику, - я допоможу тобi. Зараз ми скупа║мо
тебе в гарячiй водi, настоянiй на хво┐ i дубовiй корi. Потiм змащу
маззю... I всемилостивий аллах поставить тебе на ноги, - пообiцяв Якуб.
Вiн зрадiв Звенигорi, як рiдному синовi, i доклав усiх зусиль, щоб
полегшити страждання козака. Йому допомагав Драган.
На другий день, увечерi, коли Звенигора, завдяки лiкуванню Якуба та
дбайливому пiклуванню Златки, вiдчув себе значно краще, бiля його лiжка
зiбралися во║вода Младен, Драган, Якуб.
В колибi було тепло i затишно. Жовтi стiни пахли свiжою смолою. В
лежанцi весело палахкотiло сухе смерекове гiлля.
Во║вода Младен, ще бiльш посивiлий i змарнiлий, сiв бiля Арсена, поклав
поранену ногу на ослiн. Насупроти, бiля столу, сiли Якуб i Драган.
Звенигора уже знав, що молодий гайдутин останнiм часом став правою рукою
во║води i користу║ться загальною пошаною серед балканджi┐в.
- Другарi, - промовив во║вода, - ми всi радi, що зiбралися тут разом.
Коли б не тяжка недуга Анки, нас би було тут п'ятеро. Та ┐й не можна
хвилюватись, тому сьогоднi обiйдемось без не┐ i навiть не будемо
вiдкривати ┐й, про що тут iшла мова.
- Трапилося щось надзвичайне? - спитав стривожений Звенигора.
- Нi, нiчого особливого. Просто кажучи, в наших краях знову з'явилися
Сафар-бей з Гамiдом, - тихо вiдповiв во║вода, i Арсен помiтив, як боляче
затiпалась у нього лiва щока. Та Младен пересилив себе i говорив далi
твердим голосом: - Цими днями Драган, за мо┐м наказом, зробив глибокий
розвiдувальний на┐зд до Загори i Слiвена. Ми дiзналися, що вiйсько
великого вiзира Iбрагiма-пашi пiсля невдалого походу на Укра┐ну, де воно
зазнало поразки пiд Чигирином, повернулося назад i стало посто║м на зиму
по всiй Болгарi┐. Повернулися до Слiвена також Гамiд та Сафар-бей зi
сво┐ми загонами.
- Невже вони помирилися, Драгане? - швидко спитав Якуб.
- Нашi люди розповiдають, що вiдносини у них i досi холоднi. Загони
┐хнi розквартированi в рiзних частинах мiста. А самi вони майже не
зустрiчаються. Хiба що в службових справах в околiйного пашi.
- Стривайте, стривайте, я щось вас не розумiю, - спинив друзiв
Звенигора. - Про яку сварку мiж Сафар-бе║м i Гамiдом iде мова?
- Справдi, ти цього не зна║ш. Арсене, - сказав Младен. - Пам'ята║ш нашу
розмову з Сафар-бе║м у Чернаводському замку? Пiсля того ага мав сутичку з
Гамiдом i порвав з ним дружбу... Вiн навiть пiшов геть вiд Захарiадi,
вiдомого лiкаря, в якого лiкувався також Гамiд. Дiзнавшись про це, Якуб
тодi повернувся до мiста i два тижнi лiкував Сафар-бея...
- Ненка, - вставив Якуб. - Не Сафар-бея я поставив на ноги, а твого
сина, Младене, який без мене мiг би позбутися руки або й життя... Рана в