"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

гiрському привiллi сил. На щоках заграли рум'янцi, а в очах з'явився
житт║радiсний блиск.
Не впiзнати було i його друзiв. Роман ходив бiлоснiжним гоголем. До
його пшеничного чуба i ясно-синiх очей дуже личило гайдутинське вбрання:
бiлий кожушок з чорно-червоною вишивкою та вузькi бiлi штани, заправленi в
м'якi юхтовi чоботи. Звенигора жартував: "Ти, Романе, як дiвчина! Хоч
замiж вiддавай!" Лiтнiй Грива споважнiв, став дужим i опасистим. А пан
Мартин, вiдчувши, як знову в жилах заграла кров, непомiтно для iнших
прибрав свого звичайного гоноровитого вигляду. Голову нiс високо, а
ретельно пiдстриженi вуса, ранiш закошлаченi й опущенi донизу, хвацько
закручував догори.
Та радощiв у гайдутинському станi не було: тяжко хворiла панi Анка.
Останнiм часом ┐й стало зовсiм зле.
Зразу пiсля чернаводського розгрому i зустрiчi з сином вона довго
тужила, слабувала. Густа сива паморозь укрила ┐┐ пишне волосся, пiд очима
лягли глибокi синi тiнi. Однак влiтку i тепло┐ осенi вона ще трималася на
ногах. А коли над Планиною прошумiли холоднi осiннi дощi, а потiм задули
холоднi заметiлi, жiнцi вкрай погiршало. Жалiлася на болi в лiвому боцi,
на задишку, мерзла, дарма що гайдутини з ранку до ночi топили в колибi.
Златка не вiдходила вiд матерi. По┐ла ┐┐ гарячим козиним молоком з
гiрським медом, давала лiки, приготовленi Якубом, обкладала ноги
торбинками з гарячими висiвками i пiском.
Во║вода Младен схуд i постарiв.
Одного дня всi в станi сполошилися. Чутка, що Анцi стало ще важче,
облетiла колиби, i гайдутини висипали надвiр. Звенигора i Драган зайшли до
колиби во║води. Тут пахло настоями трав i зелено┐ хво┐, розкидано┐ по
долiвцi.
Анка лежала на високо збитих подушках, важко дихала. Златка сидiла у
не┐ в ногах. Якуб пiдiгрiвав над вогнищем запашне питво.
Звенигора i Драган зупинилися бiля порога.
Во║вода схилився до дружини, шепотiв:
- Анко, Анночко, що це ти надумала?.. Дочекайся весни - тепла, сонця! Я
вiзьму тебе на руки, винесу на найвищу гору - звiдтам поглянеш на всеньку
Болгарiю. Може, ┐┐ милi кра║види вдихнуть в тебе новi сили, а теплий
весняний вiтер з Бiлого моря вiдiгрi║ твою кров... Не слабуй, моя дорога!
Не завдавай менi, i Златцi, i всьому нашому товариству жалю! Анко!..
Вiн став перед лiжком на колiна i взяв ┐┐ блiдi схудлi руки в сво┐,
притиснув до щiк. Плечi здригалися вiд ридання, яке вiн тамував
неймовiрними зусиллями.
Златка вiдвернулась i хустинкою витирала заплаканi очi. Якуб перестав
помiшувати в горщику, закусив губу. Звенигора i Драган опустили голови.
Анка усмiхнулась болiсно, винувато.
- Младене, дорогий мiй! Не побачу я вже бiльше наших любих гiр, нашо┐
Планини... I не винесеш ти мене на найвищу гору... Хiба що мертву... Щоб я
вiчно дивилась на кохану Болгарiю... Але й звiдти я не побачу свого
сина... свого Ненка... Я так хочу зустрiтися з ним... востанн║... Хочу
надивитися на нього... перед смертю. Бо за життя не надивилась.
Вона замовкла i вiдвернулась до стiни.
Младен розгублено поглянув навколо.
- Але ж, люба, це неможливо зробити, - сказав вiн тихо. - Ненко -