"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

яничар. Вiн у Слiвенi... Ти не можеш по┐хати до нього, а вiн...
В колибi запала довга сумна тиша. Потрiскували дрова у вогнищi, гуло в
димарi. Чулося хрипке, уривчасте дихання хворо┐.
- А вiн може прибути сюди! - раптом пролунав голос Звенигори.
Анка стрепенулась, пiдвела голову.
- Як?
Младен здивовано i з обуренням глянув на козака. Але Арсен не помiтив
того.
- Ми привеземо його сюди!
Во║вода схопився. В його очах спалахнув гнiв.
- Арсене, ти розумi║ш, що кажеш? - I, понизивши голос до шепоту, додав:
- Ти збожеволiв! Чекання, надiя придадуть хворiй сил. Цi днi вона житиме
тiльки майбутньою зустрiччю... Та якщо Ненко не при┐де, де вб'║ i┐
вiдразу!
- Вiн при┐де! Не може не при┐хати! А якщо не захоче сам, ми силомiць
його привеземо!
- Як же це зробити? Вас негайно схоплять у Слiвенi! Там повно вiйська!
Крiм того, ми наража║мо свiй новий стан на небезпеку...
- Младене, це моя остання просьба до тебе, - тихо промовила Анка.
Во║вода опустив плечi, помовчав. Потiм махнув рукою.
- Гаразд.



4

День був вiтряний, холодний. Замiсть дрiбного колючого снiгу, що йшов у
горах, тут, у долинi, сiялася надокучлива мжичка. Пронизливо-колючi бризки
сiкли в обличчя. Гайдутини куталися в грубошерстi опанчицi, глибше
натягали на голови шапки. Здригалися i форкали мокрi конi.
Драган дав знак зупинитися. Чотири вершники спiшилися, завели коней у
вузьку похмуру ущелину, прив'язали до дерев. Бiля них залишився Дундьо.
Вiн по-ведмежому, незграбно обняв усiх.
- Щасливо, другарi!
Коли стемнiло, Драган, Якуб i Звенигора увiйшли в мiсто. Вузьким
провулком, залитим рiдкою грязюкою, що чавкала пiд ногами, добралися до
базарного майдану. Драган оглянувся i, пересвiдчившись, що навколо нiкого
нема║, постукав у вiконницю чималого високого будинку. Дверi швидко
вiдчинилися, показався господар.
- Хто тут? - спитав, приглядаючись до темних постатей.
- Бай Димитре, поклiн вам вiд во║води, - прошепотiв Драган, заходячи до
сiней.
- Прошу до хати, другарi, - також тихо сказав господар i, причинивши за
собою дверi, загукав: - Майко, майко, дай нам чого-небудь пiдкрiпитися!
Господаревi було рокiв п'ятдесят. Рухи його були поважнi, статечнi, в
глибоко посаджених очах свiтилася мудрiсть.
Коли на столi з'явилася тушкована баранина, а потiм - карафка з вином,
бай Димитр уперше усмiхнувся, наливаючи в чарки.
- Знав би Сафар-бей, що у нього пiд боком четверо гайдутинiв п'ють за
його здоров'я! Сказився б!.. Ну й ну! Хто б мiг подумати, що вiн - син