"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Другого дня, опiвднi, всi тридцять гайдутинiв, якi залишилися зимувати
в горах, стовпилися бiля колиби во║води. Младен стояв попереду. Тiльки
Златка не вiдлучалась од хворо┐ матерi.
Знизу, по крученiй гiрськiй стежцi, пiднiмалось п'ять вершникiв.
Гайдутини мовчки дивилися на них, власне, на одного - з зав'язаними очима.
Вiн ┐хав другим, зразу за Драганом.
- Швидше! Швидше! - загукав зi скелi Яцько, махаючи шапкою.
Во║вода хвилювався, хоча намагався не показувати цього. Однак по тому,
як вiн зблiд, а потiм скинув шапку i зiжмакав у руцi, гайдутини
догадалися, якi почуття нуртують у серцi ┐хнього ватажка. Рвучкий крижаний
вiтер розвiював його сивого довгого чуба, кидав в обличчя колючим снiжком,
та Младен нiби не помiчав холоду. З кручi гостро вдивлявся вниз, на
стежку, по якiй наближався до нього син.
Нарештi, вершники виринули з-за скелi, на якiй сидiв Яцько, i
зупинилися перед колибами, звiдки вiдкривався вид на глибоке мiжгiр'я,
затягнуте снiговою iмлою.
- Здравей, во║водо! Здравейте, другарi! - привiтався Драган, сплигуючи
з коня. - Какво правите?[9]
- Здравейте! Здравейте! - Младен обняв кожного з прибулих i зупинився
перед Сафар-бе║м. Зняв з нього пов'язку. Розв'язав руки.
Запала глибока тиша. Всi зата┐ли подих. Похмурi обвiтренi обличчя
гайдутинiв повернулися до яничарського аги. Суперечливi почуття клекотiли
в серцях повстанцiв. Так ось який вiн - Сафар-бей, ┐хнiй найлютiший ворог!
Молодий, ставний, дивно схожий на майку Анку, вiн прямо сидiв на конi,
озираючи жагучими чорними очима гайдутинiв i гайдутинський стан.
Незважаючи на втому i хвилювання, що враз охопили його, вiн намагався
триматися гордовито, не опускав очей пiд пронизливими поглядами
гайдутинiв.
Впiзнавши во║воду, хутко сплигнув з коня, застиг у напруженнi, не
випускаючи з рук поводiв.
- Здравей, сину! - тихо промовив во║вода, пильно приглядаючись до
обличчя аги.
Сафар-бей не витримав погляду во║води. Опустив очi. Звенигора, який
стояв зовсiм близько, мiг би заприсягтися, що у нього затремтiли губи.
- Здравей, тате!
Великого зусилля, видно, коштували Сафар-бе║вi цi слова, бо голос його
здригнувся i прозвучав хрипко.
Натовп сколихнувся, i легке, майже нечутне в поривi вiтру зiтхання
пролинуло над ним. Старий Момчил крякнув, нiби у нього раптом задряпало в
горлi. А Якуб вiдвернувся i мовчки витер з очей сльози, що затуманили його
зiр.
- Спасибi, сину, .що при┐хав. Ходiмо до колиби, - сказав Младен. - Там
твоя майка... Жде на тебе... О боже, як довго вона тебе ждала, бiдна!
Вони рушили до колиби. Гайдутини натовпом посунули за ними, але
зупинилися перед дверима.
- Ми зараз там зайвi, - промовив Якуб. - Хай самi...
Але натовп не розходився. Люди стояли на вiтрi. Снiг танув на ┐хнiх
обличчях i стiкав на мокрi кожушини. В каламутному небi жовтiла кругла
пляма ледь помiтного холодного сонця.