"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Через деякий час вийшов Младен i кивнув Звенигорi:
- Арсене, зайди!
Звенигора переступив порiг колиби. У свiтлицi горiла свiчка, пахло
воском. Анка лежала на широкому дерев'яному лiжку, ┐┐ очi блищали. Вона
важко дихала. Заплакана Златка сидiла бiля хворо┐. Сафар-бей стояв збоку,
в узголiв'┐ матерi, i вона держала його руку в сво┐й руцi, нiби боялася,
що вiн зараз пiде вiд не┐. На обличчi Сафар-бея - нiяковiсть i
розгубленiсть.
Анка побачила козака.
- Арсене, пiдiйди сюди! - прошепотiла.
Звенигора пiдiйшов до лiжка. Став поряд зi Златкою.
- Спасибi тобi, що привiз менi сина... Я така рада... - Голос Анки
переривався. пй важко було говорити, i Звенигора зробив рух, нiби хотiв
спинити ┐┐ мову, але вона заперечно похитала головою: - Нi, нi, дай менi
сказати... У мене так мало часу... Ти дуже коха║ш Златку?
Запитання було несподiване, i Звенигора збентежився. Потiм по хвилi
тихо, але твердо вiдповiв:
-- Дуже. - I глянув на дiвчину. У не┐ загорiлися рум'янцем блiдi щоки.
- А ти, доню?
- Я теж, - прошепотiла Златка.
Анка помовчала, пильно вдивляючись в знiяковiле обличчя дочки. А
зiбравшись з силами, заговорила знову:
- Дайте одне одному руки... От так... Колись я боялась, Арсене, що ти
вiдбереш у мене дочку, яку я щойно вiднайшла. А тепер сама вручаю ┐┐
тобi... Бережи ┐┐... Вона тут, у гайдутинському станi, стала такою
шибайголовою... Я рада за вас... Будьте щасливi!.. Младене, дорогий мiй. -
Вона подала йому вiльну руку, i во║вода, ставши бiля лiжка на колiна,
припав до не┐ щокою. - Ось ми й зiбрались... нарештi... всi║ю родиною... Я
така щаслива... мо┐ дiти зi мною...
У Младена здригнулися плечi, з грудей вирвалося глухе болiсне ридання.
Златка плакала вголос, не стримуючись. Звенигора вiдчув, як по щоцi
покотилась тепла сльоза, але не смiв пiдняти руку, щоб витерти ┐┐.
Сафар-бей стояв блiдий, закусивши губу. Вiн зiбрав усi сво┐ душевнi сили,
щоб не проявити, як вiн думав, легкодухостi, однак i в його очах стояли
сльози.
Анка заплющила очi i вiдкинулась на подушку. Дихала важко, уривчасто. З
останнiх сил стискувала синову руку. Боялася хоч на мить випустити ┐┐.
Вiдпочивши трохи, стрепенулася. Заговорила знову, тихо, але виразно.
- Ненко, сину... рiдний мiй... Я знаю, як тобi важко звикнути до думки,
що я... твоя мати... Я розумiю тебе... Ти - вiдламана гiлка, яку вiтер
занiс далеко вiд дерева... Ти й не пам'ята║ш того дерева, на якому зрiс...
А я пам'ятаю... твiй перший крик... Потiм лепет... Бачу i досi тво┐ веселi
чорнi оченята... густий кучерявий чубчик... Пам'ятаю кожний твiй крок вiд
першого дня i до сьомого року, коли... коли... Потiм наступили важкi
часи... багато рокiв пошукiв... надiй i розчарувань... I весь той час ти
жив у мо║му серцi поряд iз Златкою... маленьким чорночубим хлопчиком... з
трьома довгими шрамами на ручцi... Тому я так тебе легко впiзнала пiсля
стiлькох рокiв розлуки... Бо ти ж моя плоть... кров моя...
Вона судорожне стиснула Сафар-бе║ву руку. Широко розплющеними очима
довго дивилася на нього, мов хотiла навiки запам'ятати кожну рисочку.