"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Потiм перевела погляд на Младена.
- Младене, - прошепотiла зовсiм тихо, ледь чутно: видно, кожне слово
коштувало ┐й неймовiрних зусиль. - Младене, поклади свою... руку... на
руку... нашого Ненка... Отак... Арсене, Златко... ви теж...
Арсен i Златка пiдiйшли до узголiв'я, поклали сво┐ руки на Сафар-бе║ву
руку.
- А тепер поклянiться... поклянiться... що нiхто з вас нiколи... не
пiднiме один на одного... руки...,хоча i доведеться бути в рiзних
станах... Заклинаю вас!.. Не пiднiмайте руки на мого сина!..
- Клянусь! - тихо проказав старий во║вода.
- Клянусь! - глухо озвався Звенигора, i до його голосу прилучилося
легке, мов зiтхання вiтерцю, Златчине: - Клянусь!
Запала тиша. Нiма, тривожна.
- Ненко, а ти?..
- Клянусь! - промовив з натугою Сафар-бей i опустив очi.
Звенигорi здавалося, що за все сво║ життя, сповнене тривог, смертей i
незгод, вiн нiколи не переживав тяжчо┐ хвилини, нiж ця. Важко йому було
дивитися на цих людей, в сiм'ю яких вiн увiходив, на ┐хнi муки й
страждання. Його огрубiле в боях i неволi серце мимоволi щемiло вiд болю,
а очi зволожувалися слiзьми.
Младен мужньо тамував ридання, що клекотiло глибоко в грудях. Всi
поопускали голови. Одна Златка не приховувала слiз.
- Не плачте, - прошепотiла Анка. - Не треба... Ми ж усi разом... однi║ю
сiм'║ю... Я така щаслива...
Голос ┐┐ раптово обiрвався. Рука вислизнула з руки Сафар-бея i впала на
бiлу вовняну ковдру.
На крик Златки в колибу почали заходити гайдутини.
...Поховали Анку на другий день опiвднi. Винесли в тисовiй трунi на
било - найвищий гребiнь гори, що здiймалася над Планиною.
Вiтер ущух, i хмари розiйшлися. Сяяло слiпуче сонце. В голубому небi
стояла безмовна тиша, а в нiй спокiйно, урочисто пропливали ширококрилi
чорнi орли.
З гори було видно всю Планину: далекi шпилi, приметенi слiпучо-бiлим
снiгом, глибокi темнi ущелини, густо-зеленi ялиновi та смерековi пралiси
там, де не ступала людська нога, голi похмурi бескиди.
- Звiдси тобi, Анко, буде видно всю Болгарiю, - сказав Младен, перший
кидаючи в яму грудку землi. - Дивися на не┐, орлице моя! Слухай спiв
весняного вiтру над рiдною Планиною, шум зелених лiсiв у мiжгiр'ях, клекiт
чистоводих дзвiнких потокiв... А як сколихнеться Планина, здригнеться
земля - знай: живий твiй Младен, живi тво┐ яснi соколи-гайдутини! То вони
з шаблями та самопалами в руках знову кинулись до бою за волю кохано┐
Болгарi┐!.. Чи так я кажу, братове?..
- Так, так, во║водо! Так, батьку наш! - вiдгукнулись гайдутини.
- Ну, то й кiнчайте┐ Хай спить вiчним сном наша мати!
На шпилi швидко вирiс могильний горбик. Гайдутини витягли з-за поясiв
пiстолi - i гiрську тишу сколихнув грiм пострiлiв. Трохи постояли мовчки i
почали поволi спускатися вниз.
- Тате, ходiмо, - сказала Златка, торкнувши батька за рукав.
- Iдiть. Я прийду потiм, - тихо вiдповiв во║вода.
Вiн стояв простоволосий, без шапки. Дивився вдалину, де небо зливалося