"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора Вiн провiв прибулих на другий поверх свого чималого будинку, вiдчинив
побитi шашелем дверi й завiв до просторо┐ кiмнати. Кольоровi шибки вiкон пропускали мало свiтла, i тут було напiвтемно, як i внизу. Вiйнуло застояним повiтрям помешкання, в якому рiдко живуть люди. - Розташовуйтесь, вельмишановнi. Незабаром служник принесе вам обiд, - сказав Абдi-ага i, глянувши на високого спахiю, спитав: - Насмiлюся дiзнатися, ага, як довго ви ма║те намiр пробувати в нашому мiстi? - Це буде залежати вiд багатьох обставин, кафеджi-ага. - Ви вперше в нашому мiстi? Менi зда║ться, я вже мав честь зустрiчатися з вами... - Помиля║тесь, кафеджi-ага. Я вперше в Слiвенi i не мав при║мностi вас знати, - вiдповiв спахiя, стаючи спиною до вiкна, щоб свiтло не падало йому на обличчя. - Можливо, я помилився. До мене заходить багато рiзного люду, та й зiр став слабнути з лiтами. Тож хай пробачить менi високоповажний ага, - промимрив господар, задкуючи до дверей. - Арсене, як ти дума║ш, упiзнав вiн тебе чи йому справдi привидiлося в тво║му обличчi щось знайоме? - спитав стривожено молоденький аскер, коли кроки кафеджi затихли вдалинi. - Не хвилюйся, Златко. В цьому одязi мене й рiдна мати не впiзнала б, а не то що цей старий турок. Та все ж треба бути обережним, - вiдповiв Звенигора, скидаючи спахi┐вську бекешу з дорогого сукна. - Гадаю, все буде гаразд. Тим бiльше, що ми не затрима║мося тут. - А все ж я пiду розвiдаю, чи не донесе на нас старий лис, - сказав третiй спахiя. - Мене тут нiхто не зна║. прибути... Драган вийшов. В кiмнатi настала та тривожно-радiсна тиша, яка бува║ тiльки тодi, коли залишаються наодинцi дво║ закоханих, мiж якими ще не встановилась така близькiсть, що дозволя║ тримати себе невимушено. Златка пiдiйшла до вiкна, намагаючись крiзь давно не митi, запорошенi шибки виглянути на майдан або ж удаючи таке намагання. Арсен милувався ┐┐ невеликою стрункою постаттю, нiжним овалом обличчя, тонким чорним кучериком, що зрадливо вибився з-пiд аскерсько┐ шапки. - Златко! Дiвчина враз повернулась до козака, нiби чекала того поклику. В ┐┐ очах заблискотiли зорi. Арсен рвучко пiдiйшов, узяв дiвчину за руки. - Люба, я ще раз прошу тебе: поки не пiзно, залиш нас з Драганом удвох! Це дуже небезпечна затiя... - Арсене, я сама наполягла на цьому, батько менi дозволив... - А я не дозволяю, - вiн пригорнув ┐┐. - Чу║ш? Не дозволяю! Ти наража║шся на страшну небезпеку! - З тобою менi нiчого не страшно, мiй юнаку. Я вiрю, що все скiнчиться щасливо... Вона спробувала випручатися з обiймiв, але робила це скорiше iнстинктивно, бо насправдi душа ┐┐ поривалась до нього, мов квiтка до сонця. Трояндою рожевiли ┐┐ уста, в очах миготiли зорi. Раптом дiвчина вiдчула на обличчi палкий поцiлунок. Арсеновi губи знайшли ┐┐ уста й опекли незнано-солодким вогнем, що проник у саме серце... |
|
|