"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Вiн провiв прибулих на другий поверх свого чималого будинку, вiдчинив
побитi шашелем дверi й завiв до просторо┐ кiмнати. Кольоровi шибки вiкон
пропускали мало свiтла, i тут було напiвтемно, як i внизу. Вiйнуло
застояним повiтрям помешкання, в якому рiдко живуть люди.
- Розташовуйтесь, вельмишановнi. Незабаром служник принесе вам обiд, -
сказав Абдi-ага i, глянувши на високого спахiю, спитав: - Насмiлюся
дiзнатися, ага, як довго ви ма║те намiр пробувати в нашому мiстi?
- Це буде залежати вiд багатьох обставин, кафеджi-ага.
- Ви вперше в нашому мiстi? Менi зда║ться, я вже мав честь зустрiчатися
з вами...
- Помиля║тесь, кафеджi-ага. Я вперше в Слiвенi i не мав при║мностi вас
знати, - вiдповiв спахiя, стаючи спиною до вiкна, щоб свiтло не падало
йому на обличчя.
- Можливо, я помилився. До мене заходить багато рiзного люду, та й зiр
став слабнути з лiтами. Тож хай пробачить менi високоповажний ага, -
промимрив господар, задкуючи до дверей.
- Арсене, як ти дума║ш, упiзнав вiн тебе чи йому справдi привидiлося в
тво║му обличчi щось знайоме? - спитав стривожено молоденький аскер, коли
кроки кафеджi затихли вдалинi.
- Не хвилюйся, Златко. В цьому одязi мене й рiдна мати не впiзнала б, а
не то що цей старий турок. Та все ж треба бути обережним, - вiдповiв
Звенигора, скидаючи спахi┐вську бекешу з дорогого сукна. - Гадаю, все буде
гаразд. Тим бiльше, що ми не затрима║мося тут.
- А все ж я пiду розвiдаю, чи не донесе на нас старий лис, - сказав
третiй спахiя. - Мене тут нiхто не зна║.
- Iди, Драгане, але не гайся, - погодився Звенигора. - Гамiд от-от ма║
прибути...
Драган вийшов.
В кiмнатi настала та тривожно-радiсна тиша, яка бува║ тiльки тодi, коли
залишаються наодинцi дво║ закоханих, мiж якими ще не встановилась така
близькiсть, що дозволя║ тримати себе невимушено. Златка пiдiйшла до вiкна,
намагаючись крiзь давно не митi, запорошенi шибки виглянути на майдан або
ж удаючи таке намагання. Арсен милувався ┐┐ невеликою стрункою постаттю,
нiжним овалом обличчя, тонким чорним кучериком, що зрадливо вибився з-пiд
аскерсько┐ шапки.
- Златко!
Дiвчина враз повернулась до козака, нiби чекала того поклику. В ┐┐ очах
заблискотiли зорi. Арсен рвучко пiдiйшов, узяв дiвчину за руки.
- Люба, я ще раз прошу тебе: поки не пiзно, залиш нас з Драганом удвох!
Це дуже небезпечна затiя...
- Арсене, я сама наполягла на цьому, батько менi дозволив...
- А я не дозволяю, - вiн пригорнув ┐┐. - Чу║ш? Не дозволяю! Ти
наража║шся на страшну небезпеку!
- З тобою менi нiчого не страшно, мiй юнаку. Я вiрю, що все скiнчиться
щасливо...
Вона спробувала випручатися з обiймiв, але робила це скорiше
iнстинктивно, бо насправдi душа ┐┐ поривалась до нього, мов квiтка до
сонця. Трояндою рожевiли ┐┐ уста, в очах миготiли зорi. Раптом дiвчина
вiдчула на обличчi палкий поцiлунок. Арсеновi губи знайшли ┐┐ уста й
опекли незнано-солодким вогнем, що проник у саме серце...