"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Увечерi, пiсля невдалого наступу на гайдутинiв, Гамiд дав наказ розбити
табiр i поставити посиленi дозори. Спагi┐ i яничари запалили вогнища. Вони
не зважали на близькiсть гайдутинiв: перевага була на ┐хньому боцi. Зi
Слiвена прибули пiдводи з припасами - i зголоднiлi люди накинулися на
вечерю.
Гамiд i Сафар-бей пiдiйшли до Звенигори. Вiдблиск вiд вогнища падав на
┐хнi обличчя. Гамiд дав знак вартовому, що той може йти.
- Ти мав час, гяуре, подумати над сво║ю долею, - промовив Гамiд. -
Скажи, де фiрман, i я вiдпущу тебе!
- Я дуже добре тебе знаю, Гамiде, щоб повiрити тво┐м словам.
- Тодi зараз же зателiпа║шся на гiлляцi! Гей, люди!
- Чекай, Гамiд-ага, - втрутився Сафар-бей. - Повiсити нiколи не
пiзно... Козак i справдi ма║ пiдстави не вiрити тво┐м обiцянкам. I ми
повиннi зрозумiти його: вiн хоче виторгувати собi життя за фiрман.
- Але ж його при ньому нема! Я впевнений, що вiн устиг передати фiрман
гайдутинам...
- То ми можемо запропонувати ┐м обмiн... Гадаю, що гра варта свiчок.
Якщо ми не хочемо мати вiд беглер-бея непри║мностей, вiрнiш, якщо ти не
хочеш мати непри║мностей, бо я тут нi при чому, то ми повиннi роздобути
той фiрман, чого б це нам не коштувало! Гайдутини не мають причини не пiти
на такий обмiн. Козака вони цiнять, як це менi вiдомо, досить високо, а
змiст фiрману досi для них не становить та║мницi.
Гамiд мовчав. Люто зиркав на Звенигору. З якою насолодою вiн пiддав би
його тортурам, а потiм накинув би зашморг на шию! Та ба! Страх за власну
шкуру примушував його стримуватись, бути помiркованим. Думка Сафар-бея про
обмiн, якщо фiрман i справдi уже в гайдутинiв, сподобалась йому.
- Ну, що ж, гаразд, - буркнув похмуро. - Я згоден... Як же це зробити?
Я боюсь, що до ранку вiд гайдутинiв i слiд прохолоне. Чу║ш, гяуре?
- Нiкуди вони звiдси не пiдуть, - сказав Сафар-бей. - Вони знають, що
Звенигора у нас у полонi, i постараються вiдбити його. Зi сходом сонця
пошлемо кого-небудь на переговори.
- Гаразд, - погодився Гамiд i гукнув вартового.
Нiч була холодна. Спагi┐ i яничари напнули намети, та про Звенигору
нiхто не потурбувався, i вiн, зв'язаний, мокрий, тремтiв вiд нiчного
холоду. Вартовий теж мерз. До пiвночi, поки горiли вогнища, вiн ходив, а,
стомившись, закутався в опанчину i сiв пiд скелею, поставивши яничарку мiж
ногами.
Небо було зоряне, але безмiсячне. Пофоркували в темрявi конi,
перегукувалися дозорцi.
Перед свiтом Звенигорi здалося, що вартовий заснув. Чулося його рiвне
дихання. Та що з того, коли ти зв'язаний? Лежиш, мов камiнь! I козак важко
зiтха║.
Десь позаду, за шатром, що стояло недалеко вiд дороги, почулися
скрадливi кроки. Звенигора насторожився. Хтось пряму║ до нього. Хто б це
мiг бути? Може, Драган? Нiчого не видно.
Хтось постояв, нiби прислухався. Потiм Звенигора вiдчув, як чи┐сь руки
намацали мотузки, якими вiн був зв'язаний, в темрявi блиснуло лезо ятагана
- i вiн вiдчув себе вiльним. Зата┐в дихання, розминаючи затерплi руки й
ноги. Повернув голову, щоб глянути на свого рятiвника, але побачив тiльки
темну постать, що хутко зникала в нiчнiй iмлi.