"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

хлопчина присiв перезутися. Як би вiн хотiв отак посидiти трохи проти
сонечка, щоб вiдiйшли задерев'янiлi вiд безконечно┐ ходьби ноги, щоб
розправились обвислi плечi! Або з яким задоволенням лiг би просто неба i
заснув, щоб вигнати з тiла важку втому! Та... Яцьковi руки, що тримали
онучу, раптом застигли в повiтрi, з голови вилетiли пустопорожнi мрi┐: вiн
прикипiв поглядом до ледь помiтно┐ стежки внизу, по якiй вони щойно
пройшли. По нiй швидко пiднiмалися вгору спагi┐. Серед них Яцько зразу
впiзнав Гамiда.
Хлопець миттю взув чирики, кинувся слiдом за товаришами.
- Арсене, поглянь! - скрикнув вiн. - Нас наздоганяють!
Усi зупинилися. З стрiмкого скелястого виступу було добре видно широку
долину i кам'янистий схил, де-не-де порослий низенькими кущами. Помiж ними
мелькали темно-сiрi бекешi спагi┐в.
- Псякрев! Холера! Обхитрив нас! - вигукнув Спи-хальський, ударивши
шапкою об землю. - Туго ж нам доведеться ниньки, панове! пх там
достобiса!.. кден, два, тши... Ого, двайцять лайдакiв веде за собою тен
галган! Стонайцять дзяблiв йому в живiт! А нас тилько штири вояки...
- П'ять, - промовив Яцько ображено. - Прошу пана, п'ять...
Спихальський пацнув хлопця по головi.
- Так, так, п'ять... Пробач, пане Яцьку! - I невесело усмiхнувся.
- Справдi, нам доведеться тепер туго, - погодився з думкою товариша
Звенигора. - Вперед, друзi! Тiльки - вперед! Зда║ться, вони ще нас не
бачать...
Але лютi вигуки i свист, що долетiли знизу, показали, що спагi┐
помiтили втiкачiв i прямують по ┐хнiх слiдах.
Гайдутини швидко рушили далi.
- Нам би перевалити за хребет, - промовив Младен. - В урочищi Студена
Вода - гайдутинський стан... Там завжди ║ конi, запас збро┐, одягу... До
ночi ма║мо бути там... Але попереду - найважчий вiдрiзок шляху... Крутий
перевал...
Йому боляче було говорити, i вiн замовк. Дорога справдi ставала майже
непрохiдною. Конi весь час спотикалися, з-пiд нiг виприскувало камiння i з
шумом летiло вниз.
Незабаром стежка зовсiм зникла. Праворуч здiймалася висока прямовисна
скеля, лiворуч - голий, кам'янистий крутий схил. Лише вузенький уступ
попiд скелею, що стрiмко вiв угору, - то був ║диний шлях, по якому мусили
пройти втiкачi.
Звенигора попереду поставив Романа. Молодий, дужий, чiпкий, вiн мав
вести за повiд коня, на якому сидiв Младен. Златчин кiнь, приторочений до
сiдла першого, йшов слiдом... Арсен лишився останнiм. З чотирма
зарядженими пiстолями за поясом, шаблею i ятаганом, вiн мав прикривати
вiдступ загону. На серцi у нього було важко. Вiн добре розумiв, що ┐хнiй
невеличкий загiн з пораненим во║водою i не звиклою до тягот вiйськового
життя Златкою може стати легкою здобиччю Гамiда.
Побачивши, що втiкачi притишили хiд, спагi┐, ще не знаючи, яка попереду
дорога, з криком i лайкою ринули вперед.
- Урус, гяурський пес, вiддай те, що належить менi! - кричав здалеку
Гамiд. - Все одно не втечеш!
Звенигора не вiдповiдав. Прикидав оком, скiльки ┐м ще здиратися до
перевалу, що вузькою, затиснутою мiж двома скелями ущелиною синiв на тлi