"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

лiки... Пiд виглядом спагi┐в, що везуть султанський фiрман, ми легке
подола║мо наш шлях!
- Младеновi важко буде ┐хати верхи, - промовив Якуб.
- Нам би тiльки дiстатися до Дунаю, - вiдповiв Звенигора. - А там ми
купимо у волохiв добру каруцу...
Вiн запитливо глянув на во║воду. Той довго мовчав. Усi чекали, що вiн
скаже.
Порушила тишу Златка.
- По┐демо, тате, - промовила тихо. - Однак ти не скоро повернешся в
загiн... А Драган - надiйний юнак.
Младен лежав з заплющеними очима на широкому ослонi, застеленому
ковдрою. Якуб встиг накласти йому нову пов'язку, i гострий бiль у ранах
почав поволi затухати. Во║вода думав.
- Я згоден, другарi, - прошепотiв вiн. - Врештi, наша по┐здка до
руснацьких во║начальникiв завдасть велико┐ шкоди османам, а вiдтак - на
користь Болгарi┐!
Звенигора полегшено зiтхнув. Ось вiн - шлях на вiтчизну!
В головi ро║м завихрилися думки, гаряче закалатало серце. Невже мине
якийсь мiсяць-другий - i вiн ступить на рiдну землю? Невже вдихне ┐┐
солонувато-гiркий полинний запах, змiшаний з пахощами половiючого жита i
кучерявого любистку? Принесе в Сiч кошовому здання про свою мандрiвку в
чужi кра┐ та вип'║ з товариством кiвш палючо┐ горiлки чи пiнистого меду?
Невже, врештi, вiдчинить скрипучi дверi невисоко┐ хатини над Сулою,
пригорне до сво┐х грудей посивiлу неньку, занiмi║ вiд щастя, вдивляючись у
дорогi серцю обличчя сестри i дiда?
Солодко-болючi видiння з'являлись одно за одним, пливли, мов марево,
перед очима i, мов марево, миттю щезали.
Арсен часто i глибоко задихав. Примружив очi, щоб надовше затримати в
уявi картини рiдно┐ землi, що зринали перед ним.
О рiдна земле! Ти, як мати, - ║дина i неповторна! Ти не обов'язково
найкрасивiша. У свiтi ║, можливо, iншi кра┐, сповненi чарiвно┐ краси,
кра┐, де ласкавий шум морського прибою по║дну║ться з нiжним спiвом
барвистих птахiв, а пахощi лавру чи магнолiй - з свiжiстю грозових
пiвденних вiтрiв.
Та що з того?
Хай ти скромнiше вбрана, хай твоя краса не така показна i не кожному
впада║ в вiчi, але вiд того ти не менш рiдна i люба синiвному серцю, рiдна
земле! Ти ввiйшла в нього разом з молоком матерi i шумом старо┐ верби у
воротях, з квилiнням чайки бiля степового озерця i золотим дзвоном
пшенично┐ ниви за селом, iз звуками рiдно┐ мови та пiсень вечорових
дiвочих. Усiм цим i багато чим iншим, часто не помiтним для ока, ти вросла
в серце, мов дуб у землю, i нема в свiтi тако┐ сили, яка вирвала б iз
нього одну вiтчизну i вклала натомiсть iншу.
В годину радощiв i в годину горя всi чуття i помисли нашi ми вiдда║мо
тобi, рiдна земле, вiтчизно дорога! Чи ти веселишся, сповнена щастям, чи
сплива║ш кров'ю i на пожарищах здiйма║ш до неба в прокльонах i благаннях
руки, ми завжди з тобою, де б ми не були. I поки б'║ться в грудях серце,
ми не перестанемо любити тебе, рiдна земле!